Валерия Иваненко - Хатинка в морі

— Гей, Левченко! Йди мерщій сюди! Щось із води підіймається там, де якір упав. Не розберу, що воно таке!

Левченко тільки зараз помітив, що знявся чималий вітер і пароплав не рухається. Він враз покинув пензлі і поспішив до рульового.

За кілька хвилин на палубі знялася метушня.

А в каюті, що виходила вікном на палубу, прокинувся п’ятирічний пасажир і почув голоси матросів:

— От велетень! І прямо головою в колесо вперся.

Враз хлопчик згадав страшного велетня-людожера з ручищами, як лопати, і з зубами, як тесла, про якого бабуся читала казку.

«Ні, — злякано подумав хлопчик, — це, мабуть, той велетень, що на морях і річках кораблі перекидає. Бабуся казала, що це неправда, вигадка, а втім, хтось-таки головою в колесо вперся і, може, перекине їхній пароплав. Як там не є, краще бути коло бабусі…» Куди це вона зникла? Хлопчик вибіг мерщій з каюти пошукати бабусю. Вона вже захистить його від якого завгодно велетня!

А в цьому місці, на дні ріки, справді жив велетень: здоровенний старий сом. Він жив у глибокій ямі, а для полювання виходив з ями і ховався десь під берегом серед водяних рослин, вистежуючи здобич — великих і малих риб. Розправивши свої шість довгих вусів і принишкнувши між корчами, він був схожий на колоду. Він терпляче чекав, бо в цей передвечірній час до берега підпливали плітки, верховодки і ще багато риб. Сома не обходили такі дрібниці, що саме цієї пори з глибини ріки ближче до поверхні піднімалась сила-силенна малесеньких водяних тваринок — різних дафній, босмін, моїн, циклопів та інших рачків. Він ніколи не цікавився ними. Чого б це він цікавився отим дріб’язком? Хай риби, яких він завжди вичікував, їдять усю ту дрібноту, а він, поважний, дужий сом, звичайно, повечеряє якоюсь із цих дурних риб… От пливе зграйка маленьких рибок. Ну, з цими й клопоту небагато. Сом відкрив трохи свою велетенську пащу і завмер. Рибки навіть не помітили його страхітливої голови, пливли собі далі… Та раптом несподіваний вир підхопив їх і закрутив, поніс. Це сомище підпустив рибок якомога ближче і з силою втягнув у рот воду. Разом із струменем води до нього в пащу потрапили і безпомічні рибки.

Отак і полював він цілі дні влітку та восени. Тільки, може, іноді вибирався на мілину погрітися на сонечку. Взимку сом спав у ямі разом з десятком таких же, як і він, сомів. Тільки-но почала пробиватися в яму тепла весняна вода, соми про-кидались і розпливалися хто куди. Коли вода добре нагрівалась, сом викопував на дні ріки ямку, робив у ній нескладне гніздечко з рослинних решток, і сомиха відкладала туди ікру. Тоді сомові треба було пильно стерегти ікру від усяких риб, до неї ласих. Правда, його родичам, що живуть далеко у тропіках, доводиться стерегтися ще більшої кількості ворогів, і вони навіть тримають свою ікру в роті, аж поки не виклюнуться мальки. Ну, він хоч не в роті, а в гніздечку, та стеріг не менш пильно своїх майбутніх нащадків.

Улітку всі його діти вже й самі полювали десь по закутках ріки так само, як і він, старий сом.

От і сьогодні сом ухопив розбишаку-окуня і ще кілька рибок і вже вирішив, що нічого вартого уваги не трапиться, час кінчати полювання. Несподівано щось смугасте зупинило його погляд. Крізь зарості пропливала чималенька вузька щука. Поки вона не рухалась, смуги на боках робили її непомітною, вони самі здавались водоростями. Оце пощастило! Великий, наче й незграбний сом стрілою кинувся на здобич, і підводна розбійниця миттю опинилась у страшній пащі велетня.

Після такої удачі сом хотів схопити ще якусь велику здобич — ляща, а може, судака. Саме в той час, коли він вистежував рибу, почувся підозрілий гуркіт згори. Сом, забувши про постійну обережність, виплив на поверхню річки.

Тут велетня чекав кінець.

— Диви, яка здоровецька риба! — вигукнув Левченко — матрос-художник, прибігши на заклик рульового.

— А я й не второпав одразу, що це штовхнуло пароплав.

— Бач, головою прямо в лопать уперлася.

— Хлопці, дивіться, риба сама до нас на вечерю припливла.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, не запрошуй на юшку, поки не вловиш.

Справді, щоб витягти сома, який застряв і не міг визволитися, довелося матросам залізти всередину колеса. Там вони добили сомище і з переможними вигуками потягли його на палубу.

Який гомін тут зчинився! Усім — і команді і пасажирам — хотілося поглянути на дніпровського підводного велетня. Прибігла з великим ножем у руці куховарка-кок, тьотя Настя.

— Ой-ой-ой! — сплеснула вона руками. — Ну й рибина! Ну й сомисько! Оце вже я всіх на вечерю почастую смаженою соминою. Мабуть, кілограмів з п’ятдесят важить!