Валерия Иваненко - Хатинка в морі

— Вітю, дивись, тут вода!

Справді, там, куди через густі кущики рису міг пробитись промінь сонця, виблискувала вода.

— Еге ж, вода, — зацікавився вже й Вітя, — хіба ти забув, як нам у школі розповідали, що рис у воді росте! Тільки ж рис вирощують десь на півдні, в Китаї, в Індії та Середній Азії.

— А хіба в нас не південь? — Петрусь насмішкувато зиркнув на Вітю. — Ех ти, відмінник! Наше Запоріжжя — це також південь, південь України. У нас, знаєш, скільки сонця? І рис виростає, та й не тільки рис…

Петрусь повів своїх гостей невисокою дамбочкою і наказав хлопцям придивлятись, де рис росте не дуже густо. Дорогою він розповів, що такі дамбочки все поле ділять на чеки — ділянки, залиті водою, і це тому поле здалеку здається наче зшите з клаптів.

Раптом Вітя помітив, що між зеленими стеблами щось майнуло. Він придивився пильніше і мало не вигукнув:

— Та тут же риба!

Петрусь засміявся:

— А ти не вірив! То коропи, їх тут багато. Зараз, правда, коропенята ще невеликі, а до осені — знаєте, які виростуть? Отакенні будуть, з півкіла, а то й по кілограму. Такий як мотне хвостом, то й у руках не вдержиш.

Юрко тільки вимовив захоплено: «Ого!», а Вітя підозріло зауважив:

— Так рису ж тут до осені зовсім не залишиться, такі рибини його геть увесь витовчуть.

Петрусь приклав палець до рота і рукою показав, щоб підійшли ближче. Спершу хлопці нічого не розібрали, але, добре придивившись, побачили, як коропи, наче поросята, риють носами землю.

— Рис тут буде, та ще який! — сказав Петрусь. — Кращий, ніж там, де риб немає. Мені старший рибовод казав, що то вони в мулі на дні собі їжу шукають — усяких хробачків, черепашок та комашиних личинок. Навіть личинок комарів поїдають. Кажуть, від тих комарів на чеках раніш життя не було, а тепер їх немає. До того ж ці коропи, шукаючи їжу, і бур’яни виїдають, і землю розпушують, ну просто, як добрі хазяї.

— Здорово! От будемо в класі розповідати, ніхто ж із наших не знає такого, — аж підстрибнув від задоволення Юрко. А Вітя, придивляючись до рибки, яка хапала й викидала, а потім знову хапала до рота якусь черепашку, промовив:

— Таки справді дуже цікаво. Треба буде на природничому гуртку про це розказати. Неодмінно! Тільки я не розумію одного… Петрусю, а ти знаєш, як коропи на цьому полі опинились?

— Ще б пак, не знати! Зараз я вам розкажу. Навесні, саме коли навчання в школі скінчилося, привезли до Херсона, а потім і до нас у село з риборозплідника в спеціальних живорибних бочках малесеньких коропенят, отакусіньких, менших за мізинець, мальків. Я їх теж, разом з дорослими, в цеберці до чеків переносив. Малькам тут добре було — чеки неглибокі, і вода на сонці нагрівається, тепла. І їжі там для них досхочу. Наш рибовод оповідав, що у воді влітку розплоджується багато-багато дрібнесеньких рачків, нам учителька показувала…

— І нам теж показувала. То дафнії і циклопи, — не витримав Вітя.

— Еге ж, — казав далі Петрусь, — от рибки і їдять їх, поки маленькі, а як підростуть, починають на дні собі їжу шукати. У нас багато риби виростає. Минулої осені, батько казав, виловили зо двісті центнерів.

— А це багато риби виходить? — несміливо спитав Юрко.

Вітя зневажливо глянув на нього, хоч і сам не дуже добре уявляв собі таку кількість риби, а Петрусь мовив:

— Два грузовики навантажили, — і, захопившись своєю розповіддю, казав далі: — Знаєте, колись давно, як мене ще й на світі не було, приїхав до нас на чеки один учений і запропонував колгоспникам коропів серед рису вирощувати. Селяни не всі одразу повірили, що це можливо, от точнісінько, як і ви тепер. Але наш рибовод гаряче взявся за цю справу, і все вийшло так, що й краще не треба. Відтоді й вирощують у нас рибу на рисовому полі. От приїздіть восени, коли рис зберуть і всю рибу виловлюватимуть. Тоді мама вас почастує хіба таким короп’ягою, що у полі виріс!

Вже недалеко було до порту призначення. Та несподівано вітер посилився, й капітан наказав віддати носовий якір.

І тут на пароплаві трапилась не зовсім звичайна подія.

Вільний від вахти матрос Левченко сидів на верхній палубі на згорнутому канаті і пильно придивлявся до знайомих дніпрових берегів. Він намагався запам’ятати кожну рисочку, кожну зміну кольору зелених луків і кучерявих верб, що купали у воді своє гілля, і біленьких сіл, що вибігали несподівано на високі берегові кручі. Товариші знали, що на першій же зупинці цей матрос вибіжить із своїм етюдником на берег і буде ретельно домальовувати вже початий дніпровський краєвид. Та раптом художник почув голос рульового Корчака.