Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Уже робота наближалась до кінця, коли несподівано нагрянула біда.

Одна з краснопірок перелякано зойкнула:

— Щука!

І обидві подружки дременули навтіки, тільки майнули їхні червоні хвостики. Горчак теж умить зник.

Колючка лишився один на порозі своєї хатки.

Та щучка була молоденька і недосвідчена. Вона, не роздумуючи, блискавично кинулась на колючку. Але той відразу перетворився у якесь маленьке страховисько. Усі його колючі плавці і три головних списи стирчали погрозливо. Він був у повній бойовій готовності. А щука роззявила велику пащу і, не роздумуючи, вхопила його. Та від страшного болю змушена була відразу ж викинути його назад. Ображена і роздосадувана, вона попливла у зарослі.

— У-у, тепер довіку пам’ятатиму цих жахливих колючок! — лютувала вона.

І колючка теж довго не міг отямитись після нападу. Та за деякий час він знову заходився біля гніздечка.

Уже надвечір знову підпливли подружки краснопірки.

— Дивись, яке гніздо спорудив отой колючка! — сказала перша. — Яке кругле, акуратне! Жодна стеблинка не витикається із стінок. І вхід теж кругленький.

— А сам хазяїн так і чатує ворогів на порозі своєї оселі.

Обидві подружки попливли далі, але їх мучила цікавість, і другого дня вони знову причаїлись поміж водоростей.

— Дивись, у гніздечку на протилежній стінці вже й інший хід з’явився! — помітила одна. — Там, значить, уже й мати-колючка. Вона, певне, відклала ікру і зробила другий хід.

— Тепер вже тато-колючка і на мить не залишить свого гніздечка, — прошепотіла друга краснопірка. — Не радила б я наближатись до нього!

За кілька днів краснопірки помітили, що з гнізда на хвилинку випливли мальки і знову сховались.

А батько так само вартував коло входу. Вартував, аж доки малята не підросли і не стали самостійно добувати собі їжу.

Тільки тепер батько відчув себе зовсім вільним. Його чудове вбрання знову змінилось на скромне, непоказне. І тато-колючка поплив, відпочиваючи на ласкавих хвильках.

Хіба таке буває, щоб риби в полі росли?

Отож і хлопці, що приїхали з міста на канікули, теж не повірили Петрусеві, щоб у полі риби водились.

Якось, уже надвечір, ішли вони втрьох — Юрко, Вітя і Петрусь — вулицею села, і гості наввипередки розповідали, які дива є в їхньому місті.

— …А ще тепер у нас пустили нову лінію тролейбуса. Там такі величезні тролейбуси ходять, що раніше ніколи й не було. І зупинка біля самого зоопарку, — сказав Вітя.

— У нас є кіно. Тільки не звичайне, а стереоскопічне. Коли футбол показують, то здається — м’яч просто на тебе летить, — у захваті перебив його Юрко.

Петрусь уважно слухав, — нічого не скажеш, багато цікавого розповідали хлопці, — а потім і сам надумав похвалитись.

Хитрувато примружив очі і таємниче промовив:

— А в нас на полі риба росте!

— Що-о? — аж остовпіли хлопці, а тоді як зарегочуть: — Де ж вона — серед пшениці чи у вівсі росте?.. І вигадав же! Таке, що й купи не держиться!

— І зовсім не серед пшениці! — Петрусь навіть трошки образився. — Коли не вірите, я вам завтра покажу те поле.

Другого дня вранці Вітя і Юрко ледве дочекались, поки сніданок дома скінчиться. Все ще не дуже вірячи, але не в силі стримати цікавості, прибігли до Петруся і разом з ним пішли дивитися на небачене колгоспне диво.

День видався тихий, без вітру, і сонце припікало нещадно. Петрусь привів товаришів на околицю села і зупинився на пагорку. Перед ними розіслалося зелене-зелене поле, все наче покраяне на невеликі клаптики. Хлопці не могли одразу розібрати, що там росте.

— То рисове поле! — показав рукою Петрусь.

— Дивися! А я ніколи й не бачив, як рис росте! — скрикнув захоплено Юрко. — Я дуже люблю рисову кашу, особливо з яблуками!

Вітя промимрив розчаровано:

— Я теж не бачив. Та тільки ж ти нам обіцяв показати те поле, де риби ростуть, а привів нас до рисової каші…

— А ти не поспішай, — заспокоїв його Петрусь, — ходімте краще спустимось униз.

Юрко і Петрусь весело побігли до зеленого килима поля, Вітя недовірливо знизав плечима і теж поспішив за ними.

З поля приємно повіяло вогкою прохолодою, одразу і спека наче трохи спала. Непосидючому Юркові дуже кортіло ближче роздивитися рисові стеблинки. Він підбіг зовсім близько до дивного поля і скрикнув від несподіванки: