Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Другого дня пароплав рушив до рідних своїх берегів.

Одразу ж розкішна ламінарія, що немов мережею вкрила дно корабля, відірвалась під натиском води. Разом з ламінарією повідчеплювались і мідії. А під ними усіма, виявилось, були ще непомітні раніше інші водорості, дуже міцні, що вкрили усе днище. Листя цих водоростей було насичене вапном. Переплутавшись, воно утворило немов твердий панцир і не боялось стрімкого руху хвиль.

Чим швидше йшов корабель, тим швидше звільнялось його днище від безплатних пасажирів — різних черепашок і водоростей.

От корабель набрав уже великої швидкості, а наші старі знайомі рачки балянуси і не уявляли собі, що вони рухаються в океані майже так само, як і той розбишака кальмар. Вапняні хатинки міцно тримались за днище, і їм не страшні були ніякі течії. Вони, звичайно, не знали, що кальмар, якому вони заздрили, теж пливе на цьому кораблі, та ще й в окремому приміщенні — акваріумі.

У гирлі Дунаю діялося щось неймовірне. Це розважались мальки чорноморських оселедців. Їх нещодавно винесли сюди дунайські хвилі.

Маленькі рибки метушились, сновигали вздовж і впоперек. Одні ганялись за іншими, плавали з ними наввипередки. А ось кілька побилося через смачного рачка.

Раптом усі побачили, як до них щодуху мчить маленький Блись-Блись, швидко ворушачи хвостиком і плавцями.

— Гей, мальки! Що я бачив! — гукнув він. — На нашому куті з’явились якісь незнайомі риби — великі, дуже гарні. По боках у них аж по п’ять рядів якихось прикрас. А плавають ці риби глибоко, аж біля самого дна.

До гурту підплив крихітний мальок-пузанок і сказав повагом:

— То ж не дорослі риби, то такі ж мальки, як і ми, тільки осетри.

Цей пузанок сам приплив аж від угорського міста Будапешта і тому вважався метикованим мандрівником.

— Послухайте, — сказав таємниче брат Блися Хлюп-Хлюп, — я їх теж бачив. Це дуже горді риби, навіть голови не підводять від дна, риються там собі мовчки. І з ними спроста не заговориш.

— Погляньте! — вигукнув Блись-Блись. — Он одна саме під нами.

Справді, під ними на дні з’явилася велика риба, мабуть, з півметра, відкопала носом якусь черепашку і розкусила її. Наші мальки-оселедчики завбільшки з мізинчик не могли повірити, що такі великі риби — теж мальки!

— Скажіть, — насмілився наблизитись до неї Хлюп-Хлюп, — а звідки ви сюди припливли? І що це у вас за оздоблення таке причеплено?

— Припливли ми сюди з великої ріки Дунаю, — досить гордо відповіла риба.

— Ой, так і ми теж припливли звідти! — зрадів Хлюп-Хлюп.

Але риба, не звертаючи уваги на слова оселедчика, вела далі:

— А ці прикраси у нас на відзнаку того, що наш рід — рід осетрів — найстаріший з усіх риб’ячих родів, і нам нема про що з вами говорити, — несподівано закінчив осетер.

Ображені маленькі оселедчики попливли вгору, стиха перемовляючись обуреними голосами:

— Ну й нахаба!

— Якийсь неввічливий зайда!

— Дуже нелюб’язні риби. Ніколи не зустрічав таких.

А Хлюп-Хлюп був так ображений, що у нього навіть пропав настрій ганятися за маленькими рачками. Він поплавав трішки коло самої поверхні води, та ось раптом побачив якісь бульбашки. Вони піднімались і одна по одній лопались у повітрі.

Хлюп-Хлюпові, звичайно, закортіло довідатись, що це таке. Він кинувся вглиб, але, занурюючись усе нижче й нижче, мало не наштовхнувся на колючу спину. Ой, це була спина одного з цих пихатих осетрів!

— Ти чого сюди запливло, маленя? — спитав осетер здивовано, але не сердито. Він саме викопував дивного щетинкуватого черв’яка, і від цього піднімалися бульбашки, які так зацікавили Хлюп-Хлюпа.

— Пробачте, я не хотів вас турбувати, — мовив Хлюп-Хлюп. — Один з осетрів сказав, що нам ні про що з вами говорити. Але я побачив бульбашки нагорі і хотів дізнатися, звідки вони. А це виявилось, що ви відкопуєте собі поживу.

— Якого це ви хвалька зустріли? Я якраз не від того, щоб з кимось поговорити і розповісти про своє життя.

Осетер, звичайно, не пам’ятав того часу, коли він народився. Про це він і сам знав тільки з розповіді старших. З чорної ікри, прикріпленої до кам’янистого берега, одного дня почали один по одному з’являтися мальки. Вони розривали оболонки ікринок, і вистрибували у воду — ще слабенькі, беззахисні, кумедні створіннячка із дивним міхуром на животі. У цьому міхурі тримався запас поживних речовин на перший час.