Валерия Иваненко - Хатинка в морі

Африканець від здивування широко розплющив очі, блиснувши білками, і подивився на чужинців. Почувши незнайому мову, він запитав:

— Дозвольте дізнатись, хто ви такі? Я чую, що ви не англійці та, мабуть, і не французи…

— О ні, ні, — засміявся юнак. — Ми з Радянського Союзу.

Африканець враз пожвавішав. На його темному обличчі з молочно-білими зубами заграла широка усмішка.

Підійшовши до купи риби, професор витяг одну і спробував її вагу на долоні.

— А яку ж рибу ви тут ловите?

— Та різну. Це у нас тіляпія, чудна риба. Вона ікру в роті зберігає.

— Дивіться, яка рибина! — говорить юнак. — Добре б її зважити. Ану, Таню, принесіть з машини ваги.

Таня швиденько побігла.

Юнак витирав лоба хусткою, кажучи:

— Ну та й спека! Як тут у вас в річках вода не перетвориться на юшку з рибою?

Африканець мовив:

— Та у річці вода не така вже гаряча. То вам жаром пашить від оцих он розігрітих сонцем пісків.

Юнак глянув навкруги. Скрізь простягнулися безкраї піски й піски. Тільки на обрії височіли дивовижні дерева — пальми.

Таня принесла пружинні ваги. Юнак миттю почепив тіляпію на гачок.

— Ого, два кілограми заважила! Та вона не менша за нашого коропа із мого рідного села Таращі на Україні. А чим же вона живиться, що така дебела?

Африканець, сміючись, пояснив:

— Вона усе їсть, що зустріне.

— Оце діло, — зрадів професор. — Тільки, на жаль, їй у нас було б дуже холодно.

Юнак схопився:

— О, наша країна вельми велика. Знайдуться і в нас водоймища з теплою водою.

Тут втрутилась Таня:

— А що, якби можна було її до наших річок призвичаїти? Наприклад, у Казахстані?..

За кілька днів на березі стояли великі баки з водою і коло них дружно хазяйнували два юнаки — африканець Ахмет і українець Максим. Іноді до них навідувались професор і Таня. Професор хвилювався: треба забезпечити рибу теплою водою на весь час мандрів. Адже дорога далеченька.

— Не хвилюйтесь, професоре, — заспокоювали його Ахмет і Максим.

Тіляпія справді чудово витримала тривалу подорож, і через деякий час мешканці водоймищ Калган-Чирчикського рибгоспу в Казахстані привітно зустріли африканських гостей, які тут стали почувати себе навіть краще, ніж дома. Їхній-бо ікрі вже не загрожували ніякі змієголови і взагалі жодна хижа риба.

Безмежний Індійський океан зараз зовсім спокійний. Майже постійний тут східний вітер пасат зараз не дме. Вода тиха. Зрідка виблискують хвильки, народжені супротивними течіями. Хвильки пустують і радіють, що гаряче сонце із синього неба ллє на них своє проміння.

У цей пекучий день водяний простір зовсім синій. Аж ось з’явився табунець сардин. Риби пливуть швидко і спокійно.

Зненацька риби заметушились:

— Ой! Кальмар!

Тіло кальмара, немов плащем, обгорнула прозора оболонка. А навіщо йому десять довгих щупальців? Він міг схопити кожним щупальцем свою жертву, а на ньому присоски такі, що повік не відірвеш. А бачить кальмар далеко навкруги. Очі в нього сидять на самому вершечку голови. Напавши на табунець, він міг накоїти багато лиха. Рухався він з неймовірною швидкістю і, як усі кальмари, задом наперед.

Сардини, нічого не пам’ятаючи від жаху, кинулись навтіки.

Та розбійник-кальмар ракетою врізався у їхній табунець.

В цей час з’явились інші риби, що, мабуть, теж тікали від переслідування.

Несподівано кілька з них рвучко вихопилось із води і… підлетіло в повітря. Якби це було місячної ночі, то й кальмар вистрибнув би з води, а зараз він цього не міг зробити.

Раптом кальмар побачив велетенську акулу. Її появі передували два розвідники — невеличкі риби-лоцмани. Ці риби зразу впадали в око завдяки смугастому забарвленню.

Лоцмани доповіли своїй володарці акулі.

— Ваша величність, а в цій затоці можна добре поласувати вашими улюбленими кальмарами! Їх тут дуже багато.

Розвідники знали, чим догодити своїй господині: вона дуже любила цю страву. Акула, не гаючи часу, ринула на кальмарів, яких тут і справді було багато. Та вони блискавично вдалися до хитрого маскувального маневру. Всі кальмари, наче за командою, випустили з себе чорну рідину, яка зберігалась у них в особливому мішечку на випадок небезпеки.