Валерия Иваненко - Хатинка в морі

— Що ж, ніде правди діти: рід осетрів стародавній, і припливли вони сюди здалеку. Все, що розповідав твій новий знайомий — правда, — звернулася вона до Хлюп-Хлюпа. — Але він чув це, мабуть, від старого прадіда. Прадід уже не раз плавав цією дорогою і, напевно, розказував. Проте вам пощастило, що ви не зустріли дорослих осетрів. Дорослі осетри справжні хижаки.

— Ой, який жах! Справді, нам пощастило, — прошепотів Хлюп-Хлюп. А він так лагідно розмовляв з осетром і запропонував йому навіть зустрітися в Чорному морі!

— Ну, друзі, ми вже усе з’ясували, — і він знову звернувся до камбали. — Тітонько, дякуємо за пояснення і пересторогу. Тепер і тут, і у відкритому морі ми будемо обачливіше обирати собі друзів.

По дорозі нагору їм трапився знайомий родич — чорноморський оселедець. Він радо зустрів малят:

— Здоровенькі були! Та як ви повиростали! Зовсім скоро дорослими оселедцями будете! Дивіться ж, будьте обережні в Чорному морі!

Ранок видався чудовий. Хлопчики й дівчатка раділи ясній днині і розбіглися по всій леваді хто куди. Івась і Сашко давно вже збиралися випробувати нову модель планера і тепер вибирали місце, де б його запустити. Мишко у захваті гасав за бабками та жуками і складав їх у велику банку з щільною покришкою. Дівчата розбрелися, збираючи яскраві квіти іван-чаю, що червоно-фіалковим килимом вкрили всю заплаву.

Авіамоделісти, затамувавши подих, саме стежили за польотом свого планера, коли раптом почувся несамовитий вереск: «А-ай! А-ай!» Хлопці миттю забули про планера і стрімголов кинулись на крик. Сашко зразу випередив вайлуватого, незграбного Івася і мчав, стрибаючи через кущі, продираючись через колючки й дошкульну різун-траву. За кущами дроку, серед зеленого моріжка, він побачив сполотнілу Оленку, яка, впустивши на землю оберемок квітів, показувала рукою кудись у траву і тремтячим голосом повторювала: «Змія… Змія…»

Справді, у вогкій траві щось кілька разів ворухнулось, огидно звиваючись, а потім завмерло.

Сашко взяв уже каменюку, щоб жбурнути нею в змію, але тут, розштовхуючи дівчат і хлопців, що вже збіглися з усіх сторін, підскочив Мишко.

— Де змія? Де змія? Мені плазуни теж потрібні!

Хтось навздогін гукнув йому: «Не хапай руками, ще вкусить», але Мишко, не звертаючи уваги на пересторогу, вже розглядав змію, що нікуди не тікала, а тільки час від часу, здригаючись, вигиналася.

На обличчі Мишка дедалі більшало здивовання. Нарешті він не дуже впевнено промовив:

— Ніяка це не змія… Це — риба, мені здається. Бо, дивіться, он плавці є, — поворушив він паличкою дивну «змію». — Справді, спинний плавець наче з хвостом злився. Та не жахайся ти, — сердито цитькнув він на Оленку, яка від хвилювання раз у раз зойкала й кумедно притискала руки до рота. — Бачиш, вона ледве ворушиться.

— Ти, Мишко, якусь нісенітницю мелеш, — недовірливо поглядаючи на вузьке темне тіло, що ворушилося, як справжнісінька змія, промовив Сашко, — звідки тут може взятись риба, на землі, серед трави?

— Він вважає себе за професора і думає, що можна розповідати нам казна-що, — кинув хтось із дівчат.

— Слухайте, — примирливо сказав Мишко, — мені самому хочеться знати, що воно таке. У тітки Марини вчора оселився студент-практикант. Це він попросив мене ловити для нього всяких комах, жаб, ящірок. Для комах і банку дав, там всередині смужки паперу чимось пахучим змочені; як попаде туди якась комашинка, зразу чманіє і вже не ворушиться. Так ось, ходімо до нього і спитаємо. Він, мабуть, усе знає.

Мишко разом з Івасем обережно підняли з трави незрозумілу змію-рибу і тільки тепер як слід роздивились, яка вона довжелезна, може, більше як метр завдовжки. Тут уже майже всі ледве стримались, щоб не закричати. Мишкові й самому стало трошки страшно, коли він, підклавши подане йому листя, узяв обома руками знахідку, проте він удавано спокійно промовив:

— Важкенький.

До хати тітки Марини підходили тихо, без галасу. Попереду Мишко, за ним сміливіші хлопці, їх тут чоловік з п’ятеро зібралось, а позаду троє дівчат: ці хоч і боязкі були, але дуже до всього цікаві. Через вікно хати видно було постать людини, яка схилилась над столом і щось уважно роздивлялась у кругле скельце з ручкою.

— Дядю, ми хотіли… — почав несміливо Мишко, але тут почувся роздратований голос: