Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Наш годувальник! — сказала вона мені й ще раз цмокнула, а я запишався своїм подвигом.

Ножа в нас не було, і ми не змогли оббілувати лося. Мокрі з голови до ніг, побігли ми додому і зустріли батька і Кі-пу, які, зачувши постріл, поспішили до річки. Ми показали їм нашу здобич. Батько, здираючи шкуру з лося, похвалив мене за влучний постріл і заразом висварив за те, що відлучився без дозволу.

— Довкола бродить багато військових загонів, — застеріг він, — дітям небезпечно залишати табір.

Так я уперше в житті вистрілив з рушниці, і перша моя куля влучила в ціль.

Ми й далі ловили бобрів, бо батькові дуже хотілося мати гарне шкіряне сідло. Кі-па сказав, що подарує йому сідло, якщо мій батько піде до пікуні і вмовить їх не торгувати з Червоними Куртками на півночі, а приходити з бобровими шкурками та іншим хутром до форту Довгих Ножів. Мій батько, звичайно, не пристав на це, і розповів, чому він покинув рідний табір назавжди.

Кі-па уважно подивився на нього, а потім похитав головою і сказав на мигах:

— Ти зробив велику помилку! Погаси гнів у серці й вернися до свого народу. Так, вони тебе покарали, але ж ти сам накликав на себе кару. Ти порушив правила полювання.

— Як вони тільки посміли мене покарати! — відповів на мигах батько. Він так швидко перебирав руками, що важко було його зрозуміти. — Я ділився здобиччю з вдовами і сиротами. Я не пасував перед ворогом і першим кидався в бій.

— Саме тому ти перший мусив би скоритися закону, який придумали мудрі пращури, — мовив Кі-па.

Батько нічого на це не відповів. Він щільніше загорнувся в ковдру і вийшов. Кілька днів він майже не розмовляв з нами. Коли гнів минув, мати знову нагадала йому, що я повинен почати священний піст, аби знайти свого таємного помічника. Він погодився з нею, і всі ми вийшли з табору й почали видивлятися зручне місце для мого посту.

Ми оглянули долини Великої річки та Мараясу, але нічого підходящого не знайшли. Коли ми поверталися долиною річки Мараяс до табору, батько сказав, що я можу провести піст на дереві, але для цього слід спорудити поміст. Матері це не сподобалося.

— Схоже на те, наче ми його ховаємо, — сказала вона.

Тобі відомо, сину мій, що наш народ не закопує мерців у землю, а кладе їх на помости у гіллі дерев.

— Так буде навіть краще, — озвався батько. — Щоб знайти свого таємного помічника, доводиться мати справу з потойбічним світом, із самою смертю. Саме тоді, коли тіло на якийсь час наче мертвіє, а тінь блукає… Нехай він постує на дереві.

Невдовзі ми зупинили свій вибір на одному дереві. Це була стара тополя, її гілля сягало землі. Від табору вона росла далеко, сюди не долинало цюкання сокир білих людей, що працювали на галявині. Цілий день мама й сестра споруджували для мене поміст. Поміж двома товстими гілляками вони поклали міцні дрючки, застелили їх м’якими бізонячими шкурами, а вгорі над помостом напнули стару шкуру, що колись служила покриттям для вігвама — це був сховок від дощу і спеки.

Перед заходом сонця я виліз на поміст, загорнувся в ковдру і ліг, поклавши поряд рушницю.

— Благай помочі у всіх живих істот, що населяють землю, повітря і воду, — повчав мене батько. — Може, котрась із них погодиться стати твоїм таємним помічником. Я також за тебе молитимусь. Ех, жаль, що нема в мене священної люльки!

— Ми з Нітакі носитимемо тобі воду, — прощаючись, сказала мати.

Вони пішли, а я залишився самісінький на помості.

Споночіло. Я відчував голод, але сон не йшов до мене. Я думав про те, що ніколи тут не засну: все кругом було таке незвичне. Я завжди ночував у вігвамі, жодного разу не доводилося спати просто неба. З тривогою дослухався я до таємничих шерехів ночі.

У лісі кричали сови.

— О вухасті! — почав я благати їх. — Станьте котрась із вас моїм помічником.

У долині, на схилах, озвалися вовки, вирушаючи на нічні лови.

— О мудрі, непомильні мисливці, допоможіть мені! — прошепотів я. — Пожалійте мою тінь, яка бродитиме серед ночі, коли я спатиму!

Я благав помочі у птахів, що шугали довкола мене в темряві, у звірят, які шаруділи внизу в сухому листі, я благав, як радив батько, усіх живих істот, що населяли землю, повітря і воду, а потім намагався заснути, але мені не вдалося навіть склепити повік.

Олені, а може, лосі проходили попід кроною мого дерева. Часом котрийсь із звірів зупинявся і ласував молодим пагінням, що росло кругом тополі. Перегодя ще якийсь звір нечутно підійшов і став під моїм деревом. Він сопів, плямкав, і я зрозумів, що це ведмідь, може, навіть справжній великий ведмідь-грізлі. Але я не злякався. Грізлі, звичайно, кидаються на людей, та цьому мене не дістати. Тільки чорні ведмеді видираються на дерева, однак вони такі боягузи, що коли людина навіть поранить котрогось, не нападають, а тікають геть. І я знову почав молитися, благати допомоги у всіх живих істот. Та враз я урвав свою молитву й прислухався: до мене наближалися якісь інші нічні хижаки. їх було дуже багато: я почув човгання підошов. Аж ось вони зупинилися просто під моїм деревом, заговорили. Ні, це були не піку ні, не «черевані», не кроу. Я б упізнав їхню мову. «Це, очевидно, ассінібойни», — подумав я.