Джеймс Шульц - Ловець орлів

Мій батько очей не міг відвести від тих сідел із лискучої чорної шкіри з мідними заклепками на луці. Це були дуже гарні й зручні сідла.

— Скільки коштує одне сідло? — запитав батько.

— Двадцять шкурок, — відповів Кі-па, маючи на увазі бобрів.

— Нема в мене шкурок, — признався батько, — але є чотири пастки, які я купив у Червоних Курток на півночі. Я спіймаю двадцять бобрів і куплю сідло.

Кі-па дав йому ще дві пастки.

— Дарую їх тобі,— сказав він. — Тепер у тебе шість пасток. Скоро ти матимеш двадцять шкурок.

Біля берегів Великої річки [18] Річка Міссурі. та річки Мараяс ми бачили багато бобрових загат і мазанок. Того ж дня ми поставили всі пастки, а наступного ранку вже мали четверо бобрів. Ми обдерли їх, а мама й Нітакі нап’яли шкурки на вербові обручі, щоб сушилися.

На сьомий ранок ми принесли додому п’ять шкурок…

— Тепер у мене є двадцять три шкурки, — мовив батько. — Коли вони висохнуть, я виміняю собі сідло, а тобі, люба дружино, куплю білу ковдру.

— Ні, ти не купиш мені ковдри, — заперечила мати, — ми виміняємо шкурки на рушницю для Чорної Видри!

Батько здивовано зиркнув на неї.

— Для Чорної Видри? Та він же ще хлопчик! Навіщо дітям рушниці?

— А наш-хлопчик її матиме, — твердо мовила мати, — хоч би мені довелося продати кілька коней. Він стріляв із лука дорослого мисливця і врятував життя своїй сестрі. А якщо може з лука, то зможе й з рушниці. Не забувай, чоловіче, що ти наробив: ти примусив нас покинути рідний народ, ти позбавив нас його захисту. Тепер ми самі мусимо захищатися.

— Але ж він ще не постував, не бачив віщого сну, не має свого таємного помічника. Він ще надто молодий…

— Він може завтра почати піст, — перебила мати. — А що молодий, аби битися з ворогами, — то хотіла б я знати, хто нас наражає на небезпеки?

— Гаразд, хай буде по-твоєму, — згодився батько.

Коли шкурки висохли, ми віднесли їх до Кі-пи і дістали за них рушницю та ще й білу ковдру для матері. Кі-па відсипав нам чотири мисочки пороху, дав сотню куль і два кремені. Це була кремінна рушниця. О, як я запишався, коли вона опинилася у мене в руках!

Ні, батько був не скупий, а тільки легковажний. І здебільшого прислухався до материних порад.

Кі-па навчив мене заряджати рушницю і подарував маленького металевого ковпачка — мірку для пороху.

— Засиплеш пороху понад мірку, може розірвати рушницю, — застеріг він.

Надвечір того ж дня моя мати пішла в гості до Сах-кві-ах-кі, а батько забарився в білих людей. Ми з Нітакі лишилися у вігвамі самі. Сестра робила з кінського волосу голову для нової ляльки, а я тішився рушницею, тримаючи її на колінах. Та мені не сиділо-ся, надто кортіло вистрелити з неї, підбити якогось звіра.

— Нітакі! — не втерпів я. — Ходімо на полювання!

Сестра, прихопивши свої ляльки, подалася зі мною до лісу.

Ми пішли аж на край долини й зачаїлися в густому верболозі, що вкривав берег Великої річки. Кроків за десять од нас була звірина стежка, що вела з плоскогір’я в долину, а далі — через ліс, до води. Я був певен, Що цією стежкою йтимуть сьогодні звірі на водопій.

Раптом Нітакі штовхнула мене ліктем.

— Чув? — прошепотіла вона.

— Ні.

— У лісі тріснула гілка.

Мені стало соромно: який же з мене мисливець, коли я нічого не почув. Я напружив слух, але ніщо не порушувало тиші. Не почули ми, а тільки побачили, як на стежці з’явився великий лось з новими, ще куцими ріжками. Шерсть на ньому облізла, а нова ще не виросла. Він був худий, аж світив ребрами, але в місяць Нової Трави всі звірі худі.

О, як я хвилювався! Нітакі теж хвилювалася не менше, вона притулилася до мене і вся тремтіла. Ми дивилися, пороззявлявши роти, на лося, що наближався до нас. Серце в мене так калатало, що я ледве звів рушницю. Чомусь ніяк не міг прицілитися…

Затамувавши подих, я міцніше стис рушницю, прицілився і спустив курок. Порох зашипів, спалахнув, із цівки вихопився чорний дим, і загримів постріл. Лось високо підстрибнув, рвонув уперед і кинувся до річки, а ми з Нітакі помчали за ним. Сестра розгубила всі свої ляльки, а я від хвилювання забув про основне правило мисливця: спочатку заряди рушницю, а потім уже виходь із схованки.

Одначе цього разу не було потреби знову заряджати рушницю. Я поклав її на землю.

Смертельно поранений лось кількома стрибками подолав піщаний берег і шубовснув у воду, здійнявши бризки. Ми з Нітакі також кинулися за ним у річку і вхопили його за задні ноги. Спробували тягти лося на берег, але бракувало сили. Та все-таки нам вдалося витягти його на мілину. Нітакі, стоячи по пояс у воді, обняла мене й цмокнула в щоку.