Джеймс Шульц - Ловець орлів

Восьмеро воїнів біля загорожі, зачувши постріли та крики, на мить застигли в нерішучості. І саме тоді один із білих вистрілив, не діждавшись сигналу. Згодом він признався, що це сталося випадково. Ми й собі почали стріляти, звичайно, слідом за Кі-пою. Спалах пороху осліпив нас, і ми втратили ціль.

Чи повіриш, мій сину! Коли розсіявся дим, ми побачили, що вбито тільки одного ворога, решта кинулись тікати до річки. Правда, декому не судилося туди добігти.

Білі, що розмістилися в західній кімнаті, вискочили надвір і почали стріляти по втікачах. Було в них шість рушниць, а вбили вони трьох ассінібойнів. Тим часом ми перезарядили рушниці й також вибігли на галявину, але спізнилися: четверо воїнів, що залишилися живими, стрибнули в річку.

У гаю, звідки долинали вигуки й постріли, затихло все, коли загриміли наші рушниці. Кругом запала тиша. Мій батько протяжно вигукнув чотири рази і голосно затяг пісню переможця.

— Нехай знають, на кого вони посміли напасти! — сказав він до мене.

До ранку ми залишалися у форті, жоден навіть не склепив повік, проте ассінібойни більше нас не турбували. Коли почало світати, Кі-па звелів повкидати вбитих у річку.

Всі харчі білих і наші припаси зберігалися у вігвамах. Лишивши двох робітників стерегти коней, ми всі подалися до табору, йшли поволі, але, перш ніж увійти в табір, ми оточили гайок.

Ассінібойнів, звісно, там не було. Обидва вігвами справили жахливе враження. Шкіряні покрови були зрешечені стрілами та кулями. Наші ложа із звіриних шкур були густо втикані стрілами, їх було як голок на дикобразі. Проте речей ніхто не торкався. Либонь, ассінібойни не встигли зайти у вігвами. Переконавшись, що ворогів поблизу нема, батько послав мене по матір, сестру та Сах-кві-ах-кі.

Жінки зготували сніданок, а потім Кі-па з дружиною переселилися у форт, перенісши туди своє Майно. Ми розіпнули свій вігвам під самою загорожею. А коней більше не виводили на рівнину, випасали їх на узліссі.

Коли у форті почали потрохи забувати про нічну пригоду, мій батько поринув у зажуру. Він заборонив мені далі постувати.

— Наш син не діждеться таємного помічника, скільки б не провів часу на дереві, — сказав він матері. — Боги розгнівались на мене через те, що я втратив Люльку Грому. Без люльки я не зможу допомогти синові молитвою!

Кілька днів ми не йшли до наших пасток. Коли переконалися, що ворожий загін покинув ці краї, тоді й поїхали до річки. Спіймані бобри вже почали розкладатися. Ми знову поставили пастки і вирушили на полювання. Батько невдовзі вбив молодого бізона. Він швидко наздогнав його на своєму меткому скакуні і влучив у нього першою ж стрілою. Ти знаєш, що мій батько досвідчений мисливець і ніколи не повертався додому без здобичі.

Пам’ятаючи, що до рідного племені нема вороття, ми — мати, сестра і я — з радістю оселилися б поблизу форту. Проте батько нудьгував: з білими його ніщо не єднало. І втрата люльки не давала йому спокою. Та й ми всі повірили в те, що ця втрата провіщає нам багато горя.

Нарешті настав день, коли ми мали достатньо бобрових шкурок, щоб купити сідло. Батько відніс Кі-пі двадцять три шкурки і виміняв їх на сідло й трохи речей для мами та сестри. Наступного ранку ми хотіли покинути форт і прямувати до табору «череванів».

Довідавшись про це, Кі-па вручив нам подарунки, деякі з них він просив передати вождям племені «череванів».

— Скажіть їм, що я залишуся тут надовго. Нехай приносять боброві шкурки і торгують зі мною.

Весь день мій батько сяяв од щастя. Кі-па дав йому новий талісман, що дарує вогонь. Це був кругленький, плескатий, прозорий, як лід, камінець, який володів священною таємничою силою. Якщо сонячного дня потримати його над жмутком сухої трави чи листя, то він притягне вогонь від Бога-Сонця і запалить ту траву. Ми всі погодилися, що цей талісман могутніший за Люльку Грому.

Завдяки йому наступного ранку ми з легким серцем вирушили в дорогу. І нічого лихого з нами не скоїлося. Надвечір другого дня ми натрапили на табір «череванів», розташований на березі Малої — або, як називаєте її ви, білі, Молочної — річки, на північ од відрогів гір Ведмежа Лапа. Ми в’їхали в табір, і нам показали дорогу до вігвама Короткого Лука, вождя племені і близького батькового друга.

Проте звістка про наш приїзд випередила нас. Ми під’їхали до вігвама, позлазили з коней. Мій батько відхилив запону на вході, та несподівано з-за вігвама підкрався вождь і, обійнявши батька, вигукнув: