Джеймс Шульц - Ловець орлів

Як тільки почало займатися на світ, ми швидко зібралися і натще вирушили в дорогу. Коли сонце було вже височенько, ми стали перепочити і вгамували голод.

Пізно пополудні ми дісталися до злиття річечок Тетону і Мараяс, перебрели обидва потоки, а далі до нас долинуло цюкання сокири. Притримуючи поводи, ми побачили, як затремтів вершечок однієї тополі, і вона з тріском повалилася на землю.

— Ха! — вигукнув батько. — Там працюють білі. Жоден індіанець не стане рубати велике зелене дерево.

Ми сміливо повернули коней до гаю і побачили на галявині біля річки білих людей, що споруджували велику рублену хату. Поряд на землі стояло багато ящиків, бочок, високі лантухи, напхані товаром, а на воді під берегом застигли три величезних човни. Ними білі привезли сюди свої товари.

Спинившись, ми зацікавлено спостерігали за всім, що діялося на галявині. Та ось. із гурту білих виступив якийсь чоловік і поманив нас до себе. Коли ми під’їхали ближче, він підійшов до батька, потис йому руку і жестом запросив до свого табору. Це був стрункий невисокий чоловік з гарним, гладеньким лицем та довгим волоссям. На довгому голубому піджаку блищали великі гудзики. А взутий він був у мокасини. Батько роздивився їх, затримав очі на узорах із голок дикобраза і, широко всміхаючись, скочив з коня. Нам він сказав:

— Я певен, що це той самий чоловік, про якого ми так багато чули. Він торгує з Людьми, що живуть у землянках.

І спитав білого на мигах, чи правда це.

— Так, я той, про кого ти чув, — пояснив на мигах білий. — Ласкаво просимо до нашого вігвама.

Ми пішли слідом за ним у гай і побачили там великий гарний вігвам. Назустріч нам вийшла вродлива молода жінка в розкішному вбранні. Вона щиро всміхалася і жестами пояснила: мій вігвам — ваш вігвам.

…Це були на диво милі люди, сину мій. Так я вперше зустрівся з Кі-пою і Сах-кві-ах-кі [17] Кі-па і Сах-кві-ах-кі (Земляна Жінка) — індіанські імена капітана Джеймса Кіпа та його дружини, індіанки з племені майданів; їхній син, Джозеф Кіп, був моїм щирим другом. Капітан Кіп служив агентом Американської хутряної компанії. Чорна Видра вперше зустрів його влітку 1833 року, коли Кіп закладав форт Макензі біля гирла річки Мараяс. Таким чином, виходить, що Чорна Видра народився 1819 року. Дружина капітана Кіпа була найвеликодушніша, найблагородніша жінка, яку я знав, і ставився до неї як до матері. Син їхній Джозеф, або Воронячий Сагайдак, як називали його «чорноногі», успадкував найкращі риси батьків. Помер він 12 грудня 1913 року, за кілька днів до того, як я написав ці рядки. Вся Монтана оплакувала його. Мало, дуже мало залишилося моїх друзів, з якими я ходив на бізонів. (Прим. авт.) , батьками Воронячого Сагайдака, твого близького друга. Кі-Па помер, а Сах-кві-ах-кі… ось вона, сину, сидить поруч з тобою, сивенька, як голубка. Давно минули щасливі літа нашої юності. О Сах-кві-ах-кі, мій вірний друже, я б усе віддав, щоб повернути ті літа.

Отож ми зайшли до вігвама, і нас почастували бізонячим м’ясом та стравами білих людей. Я вперше скуштував варених бобів, які мені дуже припали до смаку. Наївшись, ми розіпнули свій вігвам і прийшли подивитися, як працюють білі люди.

У форті Червоних Курток, що на Півночі, я вже був двічі, а от. Довгих Ножів побачив уперше в житті. Але з ними наші племена торгували раніше у форті біля гирла річки Йєллоустон, де лежить село Людей, що живуть у землянках — ви, білі, називаєте їх майданами. Там пікуні й зустрілися з Кі-пою і Сах-кві-ах-кі.

Кі-па припав їм до душі найбільше, і вони часто згадували про його щедру вдачу й про ті подарунки, якими він наділяв кожного. У форті жив художник. Якось він намалював портрети Бізонячого Горба й Орлиних Ребер — двох індіанців із спорідненого з нами племені північних «чорноногих». «Як живі!» — вигукнули люди, оглядаючи картини.

Сину мій, Довгі Ножі, що першими прийшли в нашу країну, завжди були охайні. Вони дбали про свій зовнішній вигляд. їхні обличчя не заростали щетиною, а волосся на голові було гладенько зачесане. Начальник форту носив довгого голубого піджака а блискучими гудзиками. І з нами Довгі Ножі були завжди ввічливі. Зовсім не схожі вони на теперішніх білих, яких стільки пливе до нашого краю. Це — грубіяни, нечепури, дивишся на їхні зарослі обличчя — і стає бридко…

Наступного дня після нашого приїзду Довгі Ножі закінчили одну з кімнат форту й перенесли туди всі свої товари, привезені по річці Йєллоустон із великого форту. Ми довго розглядали гарні та корисні речі, викладені на полицях: ковдри, червоні й голубі паски, намиста, браслети, сережки, фарби, голки, шила, ножі, рушниці, пістолі, казанки, миски й кухлики з металу, боброві пастки і сідла.