Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Нам ніщо не загрожує, — мовив він. — Вороги піші, не доженуть нас. Дружино і ти, Нітакі, переїдьте через долину і схилом піднімайтеся на плоскогір’я. Коні пустіть клусом. Ми поженемо табун слідом за вами. А коли споночіє, повернемося на схід, спустимося в долину до річки і розіб’ємо табір.

Сонце вже зайшло. Коли ми піднімалися крутим схилом, нас накрила ніч. Ми раз у раз позирали на долину, де недавно показалися вороги. До гребеня пагорба було вже близько, як батька враз охопила тривога.

— Можливо, — припустив він, — що вороги не пішли у верхів’я річки, а піднялися схилом із протилежного боку й дожидаються нас на вершині. Жени, сину, табун, а я поїду вперед.

Схил був надто крутий, і коні йшли крок за кроком. Батько на своєму великому і сильному скакуні обігнав матір, що їхала попереду, і став з’їжджати на вершину. Та враз перед ним нагорі вискочили вороги. Вони розмістилися цепом і, закричавши мов у нестямі, почали стріляти з луків і чотирьох рушниць.

Один із наших в’ючаків заіржав протяжно й впав. У цій великій притузі я все-таки помітив, що вбито коня, який ніс батькове бойове спорядження, його священну люльку та інші ритуальні предмети. Я забув сказати, що мій батько був знахар і володів могутнім, чудодійним талісманом — Люлькою Грому.

Отже, ми вже втратили в’ючного коня, а через хвилю вороги поранили мою сестру: стріла впилася їй у руку вище ліктя. Нітакі пронизливо зойкнула, а мати закричала:

— Вони поранили мою дочку! Вона вмирає! О, кляті вороги, вбийте й мене!

— Цить! — гримнув на неї батько. — Вона жива! Повертайте коней і спускайтесь у долину.

Він звів рушницю й вистрілив у ворогів, що бігли до нас.

Наш табун уже пустився з гори врозтіч. Ми летіли галопом за ним, поганяючи щосили наших в’ючаків. У повітрі дзижчали стріли. Переслідуючи нас, дехто з ворогів намагався заарканити наших коней. Дивно, але жодному воїнові не пощастило, а поки вони підбирали свої аркани, ми встигли спуститися в долину і залишити їх далеко позаду.

За батьковим наказом ми, зібравши табун, переїхали річкову долину, переправилися через річку на другий берег і вибралися на рівнину. Тут мама вмовила нас спинитися. Оглянувши поранену руку Нітакі, вона обережно витягла стрілу з рани, перев’язала її м’яким шматком оленячої шкіри. Кістки не зачепило. Звичайно, Нітакі відчувала нестерпний біль, але вона, зціпивши зуби, навіть не застогнала.

А мати, давши волю сльозам, приказувала:

— От бачиш, чоловіче, до чого нас привела твоя впертість і нестриманість! І це ще тільки початок наших бід! Чи знаєш ти, що Люлька Грому, всі твої талісмани опинилися в руках ворога?

— Знаю, — відповів батько і вмовк.

Ми розуміли, що в нього коїться в душі. Страшна втрата пригнітила й нас: без талісману не знати нам ласки ні від Сонця, ні від усіх богів, і марні наші жертвоприношення й молитви. У кого нам тепер просити помочі, захисту від ворогів, щасливого довгого віку?

— Я мушу повернути свою люльку! Я негайно мушу повернути люльку! — вигукнув батько, й ми скочили на коней і рушили далі.

— Не вдасться тобі! — захитала головою мати.

— Я певен, що вдасться, — твердо відказав батько. — Це був військовий загін ассінібойнів. Без сумніву, вони хочуть напасти на пікуні. Якщо твій народ уникне сутички, то наприкінці місяця ассінібойни повернуться в свій табір. Тоді, як тільки ти з дітьми опинишся в «череванів» у безпеці, я подамся туди, щоб забрати свою люльку.

Мати нічого на це не відповіла. Я ж думав, що так діяти, як задумав батько, просто нерозважливо: вночі можна проникнути в ворожий табір і вивести непомітно коней. Але знайти серед сотень вігвамів той, у якому лежить люлька, і заволодіти нею, — це нечувано. Мати подала голос:

— Милий чоловіче, ти маєш змогу повернути люльку і водночас зробити добро: негайно їдьмо додому і попередьмо наш народ про небезпеку. Ти кинеш клич, і воїни підуть за тобою. Ви до ноги знищите ворогів, і ти здобудеш свою люльку.

— Пікуні, — твій народ, хочеш, називай його своїм, а мені він чужий, — відповів батько. — Нехай хоч усіх коней у них покрадуть, мене це не обходить.

Ох, як гірко нам було чути ці слова!

Більше половини ночі ми їхали рівниною, прямуючи на схід. Потім ми, повернули на південний схід і, нарешті, опустилися до річки. Стали у тополиному гаї, познімали пожитки, коней стриножили, пустили пастися, а самі поснули на землі.