Джеймс Шульц - Ловець орлів

Що ж ми бачимо тепер? Наші діти забули все, чого навчали їх батьки, а від білих також нічого не навчилися. Вони не вірять ні в що! Вони зреклися рідного племені, стали жорстокі, брехливі. Не маючи ні снаги, ні знання, вони не здатні йти й дорогою білих. Крадуть, обдурюють не тільки білих, а й одне одного, не живуть, а животіють, голодують, хворіють, умирають. І добре, що вмирають! На землі не лишилося місця для пікуні. Білі забрали в нас усе: землю, стада, дичину, навіть віру і звичаї! Та годі! Повернімося до днів моєї юності! Розповідаючи про щасливе чисте життя пікуні в ті Далекі часи, я хоч трохи забуду про наше лихо й нужду.

Яка тиха, печальна, зворушлива пісня Давнього Бізона! Я слухав її з хвилюванням. Змовкли голоси, і старша дружина Червоних Крил зняла перший покров зі священної люльки. Потім проспівали пісню Антилопи, і другий покров було знято з люльки. За другою піснею полинула третя — пісня Вовка, а за нею, нарешті, пісня Птаха Грому. Стара жінка зняла останній, четвертий покров, і ми побачили священну люльку, оздоблену хутром і пір’ям. Гучні радісні вигуки наповнили житло жерця. Високі дзвінкі голоси жінок злилися з чоловічими голосами — низькими, приглушеними і не вщухали ще довго.

Тим часом Червоні Крила розвів на блюдечку священну фарбу. Вона була червонувато-бурого кольору, її виготовляли з червоної глини, яку наш Старий, що створив світ, розкидав по ярах і виярках. Ми знали, що Сонце найбільше любить червонувато-бурий колір.

Коли старий жрець Сонця взяв блюдце, я підсунувся до нього, і він помазав мені священною фарбою волосся, обличчя й руки. Піднявши краї своєї шкіряної ковдри, він почав мене обмахувати ними, наче крилами Птаха Грому. При цьому він голосно благав Сонце, усіх живих істот, що населяють повітря, землю і воду, захищати мене й, зокрема, допомагати мені витримати довгий тяжкий піст.

Священний ритуал наближався до кінця. Червоні Крила підняв угору священну люльку, і всі заспівали пісню Птаха Грому. А старий жрець, тримаючи в руках люльку, почав танцювати переді мною і довкола багаття танець Птаха Грому. Нарешті він опустився на ложе і вигукнув:

— Я зробив для тебе все, що міг. А зараз іди!

Одна з його дружин простягла мені рушницю, порохівницю і мішечок із кулями. Сльози застилали мені очі. Я взяв усе те і вийшов із вігвама. Чоловіки й жінки, що з’юрмилися біля входу, розступалися, даючи мені дорогу. Я побачив неподалік Довгого Вовка. Коли я проходив повз нього, юнак гукнув мені:

— Маленька Видро, сьогодні ти починаєш постувати, а я вирушаю на полювання! Вб’ю вовка на приманку для орла.

Я ввійшов у наш маленький вігвам і присів на купі звіриних шкур. Мати подала мені їсти, сіла поруч і, обнявши мене, заплакала:

— Може, я востаннє подаю тобі їсти, — заговорила вона. — О, як я боюся за тебе! Ти залишишся сам-один там, у горах, де шастають хижі звірі. Хто знає, чи повернешся ти до табору?

— Не скигли! — гримнула на неї бабуся. — Твій син уже не хлопчик. Доволі ти няньчилася з ним. Тепер він дорослий мужчина. Хоч би яка йому загрожувала небезпека, він повинен іти їй назустріч.

— Якби це був твій син, ти не була б така жорстока.

— Був у мене син, і я ніколи над ним не скиглила, — заперечила бабуся. — Я зробила його сміливим воїном. Ти, його дружина, маєш це знати.

Я розумів, що вона зичить мені добра, але не міг стерпіти того старечого бурчання. їсти мені перехотілося. Я взяв велику хутряну ковдру, рушницю і сказав, що пора йти. Мати вирішила мене провести. Коли ми вийшли з табору, вона ще раз обняла мене, сіла на землю і, накинувши на голову ковдру, заридала.

Я переправився на той берег річки і пішов стежкою, протоптаною великою звіриною: вона вела до верхнього озера, і я знав, що в цьому році жоден наш мисливець тут не проходив і не пройде, поки не закінчиться мій піст. Цією стежкою ходили тільки бізони, лосі, олені, а також нічні хижаки. Я молився, щоб ведмеді чи вовки не напали на мене.

Проминувши нижнє озеро, я видерся на скелю, з якої зривався водоспад нашої жінки-воїна, яку звали Прудка Орлиця. Колись ця жінка постувала у темній печері на схилі гори. Я відшукав печеру і, побачивши чорну діру, подумав: «Ця жінка не злякалась постувати у цій дірі. Тут вона побачила віщий сон. Невже я, мужчина, злякаюся? Ні! Мені не бракує хоробрості».

Я пришвидшив ходу і незабаром опинився в лісі, що тягнувся аж до підніжжя Червоної гори. Олені, лосі тікали, коли я наближався до них. Вийшовши з лісу, я почав підніматися західним схилом Червоної гори. На галявині паслися гірські барани і білі кози. Барани, побачивши мене, кинулися навтіки, а кози спокійно поскубували траву, немов не помічали мене.