Джеймс Шульц - Ловець орлів

Вона ще раз оглянулася на ягняток і пішла попаски до своїх подруг, що спускалися схилом. О диво! Решта ягнят також немов крізь землю провалились.

Сонце викочувалося все вище, днина обіцяла бути спекотною. Шестеро овець, жуючи жуйку, полягали в траві, а сьома стала насторожі.

У мене злипались очі. Я пам’ятав, що повинен спати, задля цього й прийшов сюди. Адже, як я засну, боги допоможуть моїй душі полинути в далекі мандри, де вона повинна зустріти тварину, яка погодиться бути моїм помічником і захисником. Але з голови не йшов моторошний крик, що почувся мені звечора. Я вирішив: не склеплю повік доти, доки не побачу того, хто кричав. Чи означало це, що я боягуз? Не знаю. Чи багато юнаків моїх зим на моєму місці не злякалися б?

Сонце піднялося високо, але кам’яна брила, що звисла у мене над головою, затуляла його. Я зиркнув на вівцю, що стояла на чатах. Вона все оглядалася по боках, і я знав: поки вона спокійна, мені ніщо не загрожує, адже гірська вівця здалеку чує ворога.

Над полудень вона спроквола подибала до сонного гурту й лягла. Вівця, що лежала найближче до неї, встала, позіхнувши, потяглась і пішла на місце своєї попередниці. Та враз вона підвела голову і подивилася в мій бік: одне з її ягнят схопилося й бігло до неї. Вівця прожогом кинулась йому назустріч. Решта овець зірвалися на ноги.

Вгорі щось сильно ляснуло, наче хтось батогом розітнув повітря, і я почув лопотіння крил. З неба на ягня, що мчало до матері, каменем упав орел і встромив йому в спину свої гострі пазурі. Швидко змахнувши крильми, він почав здійматися в повітря. Вівця саме підбігла і в останньому високому стрибку спробувала вдарити орла передніми ногами. І промахнулась! Вище, вище здіймався орел над схилом. Я чув, як жалісливо мекає ягня, бачив, як воно крутить голівкою і марно дригає тонкими ніжками. Трохи відлетівши, орел розтиснув пазурі, випустив свою здобич і відразу шугнув за нею навздогін. Ягня глухо вдарилося об каміння. Я подумав, що орел зробив це зумисне: орлятам, які нетерпляче чекають десь поблизу на скелі, легше буде дзьобати побите м’ясо.

Коли орла не стало видно, я перевів погляд на гірських овець. Разом із малечею вони мчали на захід і невдовзі зникли з очей.

Я розсердився на орла за ягнятко, але, поміркувавши, передумав. Чи винен він, якщо й ми, люди, чинимо так само? Орли годуються ягнятами, козенятами, кроликами і пташенятами, а ми вбиваємо тварин, щоб забезпечити собі їжу та одяг. І орли, й люди просто роблять те, для чого їх створив Старий. З такою думкою я заснув.

Прокинувся я, коли вже зайшло сонце. Здригнувшись, сів, провів очима по схилу гори. Там не видно було жодної тварини. Я спав міцно, мені не приснилося нічого. Сум огорнув душу. Хто знає, чи побачу я віщий сон, скільки часу доведеться мені пробути в печері? Я протер очі, знову оглянув схил і в сутінках спустився до струмка. Напившись, заквапився назад до печери, але швидко йти не міг: охляв я від посту, аж ноги підкошувалися.

Легенький західний вітерець, що повівав серед дня, ущух надвечір. Ураз споночіло. До мене долинув шум далеких водоспадів. Наслухаючи їх, я згадав тата. «Водяні потоки, що падають із високих скель, — казав він, — гомонять між собою, але ми не розуміємо їхньої мови. Відколи Старий створив світ, звучать їхні голоси і звучатимуть вічно. А ми, люди, народжуємося, вмираємо, і наші голоси замовкають назавжди».

Я не пам’ятаю, щоб мій тато лаявся чи підвищував голос, навіть коли приборкував норовистого коня. Ім’я в нього було Ранковий Орел, а в таборі його прозвали Тихим. Усяк його так кликав: і старе, й мале. Тихий! У сім’ї він був лагідний і тихий, але в бою, твердили наші воїни, ніколи не пасував перед ворогами і пощади їм не давав.

Я лежав у печері, повитій чорною млою, і думав про тата і про себе. Я просто хотів стати ловцем орлів, але водночас не мав права обминати стежку, якою ходив мій тато: мусив разом із народом битися з ворогом.

Раптом я почув плескіт у струмку й аж здригнувся. Хотів було скинути ковдру і схопитися на ноги, але зразу ж схаменувся.

«Сміливіше! — сказав я собі. — Лежати спокійно! Ти повинен лежати спокійно!»

Та ой як нелегко було стримати хвилювання! Як мені кортіло дременути звідси!

Невдовзі почулося пирхання, сопіння, а легкий вітерець війнув ведмежим смородом.

Ще при перших звуках на воді я подумав про ведмедя, а тепер остаточно впевнився: у струмку купається ведмідь. Чорного ведмедя я не боявся, та якщо у воді бовтався грізлі — біда мені буде.