Джеймс Шульц - Ловець орлів

Перед заходом сонця я став і подивився вниз: біля підніжжя гори розкинулося верхнє озеро. Тут, на схилі, я знайшов місце, цілком зручне для посту. Переді мною стояла скеля заввишки як сосна, а в скелі була маленька печера, де я міг заховатися од вітру і дощу. Кроків за тридцять — сорок від печери дзюркотів струмок, що витікав із тріщини в скелі. Я спустився до нього, напився крижаної води, потім заліз у печеру, розіслав ковдру і ліг. Печера була неглибока, але кам’яна брила нависала у мене над головою і мала захистити од вітру і дощу.

Я лежав на боці, обличчям до долини. Промені сонця забарвили вершини гір, але багряні відблиски швидко щезали. Почорніло внизу озеро; я побачив на воді білі смуги, певно, по озеру пливли качки чи бобри. Я боявся наближення ночі. Споночіло. Тьмяно вилискував струмок біля підніжжя скелі. Уперше я мав провести ніч на самоті. Там, у далекому таборі, мама, Червоні Крила і навіть моя буркотлива бабуся молилися за мене, бажали мені удачі. Я згадав про них, і мені полегшало. Та враз я здригнувся і весь похолов: з темряви до мене долинув протяжний крик. Мені здалося, що так кричати не може жодна жива істота.

Стиснувши у руці рушницю, я затамував дихання, сів і напружив слух. Страшно було знову почути той моторошний крик, але я відчував, що повинен його почути, аби знати, хто мені загрожує. Одначе ніщо не порушувало тиші. Не чути було ні крику, ні ходи. Струмок тихо жебонів у виярку, що тягнувся від моєї скелі схилом униз. Береги схилу вкривало каміння, що нападало зі скель. Коли б якась звірина чи принаймні кріль пробігли тут, то зрушили б каміння, і воно з гуркотом покотилося б додолу. Та я був певен, що відтоді як я сховався в печері, жодна істота не перетинала виярку. Але хто ж усе-таки кричав? Істота без плоті, крові і кісток? Тінь предка? Я пригадував, що чув про тіні померлих. Люди казали: вони безмовні і невидимі. Тільки собаки чули тіні померлих. Нерідко вони, збившись у зграю, з настовбурченою шерстю і несамовитим гавканням прожогом мчали через табір, одганяючи геть тіні вбитих нашими вошами ворогів.

— Остерігатися слід не тіней, а живої людини або хижого звіра, — сказав я собі і враз посміливішав.

Невдовзі пітьма розсіялася, зійшов місяць і завис над гострими вершинами гір, освітивши долину. Тепер я міг розгледіти кожен кущик у виярку, де виблискував струмок. Удалині на заході й сході чітко вимальовувалися контури гір і скель. Унизу, біля підніжжя гори, як дзеркало білої людини, заблищало озеро. Я знову пильно розгледівся, але не помітив нічого. Брала втома, морив сон, одначе я боявся заплющити очі. Мене непокоїв той протяжний крик. Загорнувшись ковдрою, я просидів насторожі цілу ніч.

Коли, нарешті, почало світати, я спустився до струмка. Хоч не відчував спраги, але напився донесхочу. Бо пам’ятав, що, коли хтось постує, не сміє пити при сонці. Отак і жінки, будуючи вігвам на честь Сонця, п’ють воду під час свого чотириденного посту тільки до сходу і після заходу сонця. Напившись, щоб удень менше мучила спрага, я повернувся в печеру. Нестерпно схотілося їсти, але я гнав навіть думку про це.

Перед сходом сонця до струмка прилетіли білі тетеруки. Я почав благати їх принести мені віщий сон. Вони вже губили своє зимове біле пір’я, але жовте ще тільки-но відростало. Прибіг напитися старий вовк. Зимова шкіра на ньому полиняла, облізла. Він не помітив мене, не почув людського запаху, бо вітерець дув від підніжжя нагору. Я лежав, загорнувшись ковдрою, й подумки попросив і в нього допомоги. Коли вовк побіг, до води присунула отара гірських баранів і білих кіз. Як завжди, самці трималися на відстані від самиць та їхніх малят. Я помолився їм усім, але мало не зареготав, аж губи собі кусав, спостерігаючи, як козенята бігають одне за одним, переплигують через спини матерів і буцаються, хоч ріжків вони ще не мали. Вони були надто маленькі, народилися, мабуть, кілька днів тому, проте трималися на ногах упевнено й весь час вибрикували.

Останніми прийшли на водопій семеро гірських овець із приплодом. Коли вони напилися і вже поверталися назад, одна вівця зупинилась біля купи каміння. Каміння було кругле, завбільшки, як моя голова. Вівця роззирнулася довкола, потім відійшла до двох своїх ягняток і тупнула кілька разів передньою ногою. Що це могло означати, я не розумів і собі огледівся по боках, подумавши, що вівця відчула наближення ворога. Проте я не побачив нічого підозрілого. Та ось ягнята, ставши навколішки, полягали на камінні й ніби злилися з ним. їх неможливо було розрізнити. Вовк чи якийсь інший хижак навіть зблизька не помітив би їх тут. І я зрозумів, що вівця, тупаючи ногою на своїх дітей, веліла їм лягати спати.