Джеймс Шульц - Ловець орлів

Під’їхала мама, простягла мені рушницю. За хвилю прискакала й бабуся.

— Був би ти обережніший, то не випустив би з рук рушницю, — дорікнула мама. — Вона ж не твоя. Ти знаєш, як тішиться нею Червоні Крила. Що б ми робили, якби рушниця поламалась?

— Старий зрозумів би, що не слід було давати рушницю дурному хлопчиськові, — докинула бабуся.

Я промовчав. Не хотів їм признатися, що то я сам кинув рушницю. Ми перевернули тушу самиці, аби зручніше було здирати з неї шкуру. Жінки взялися до роботи, а я виїхав на найближчу гору: треба було пильнувати, бо ворожий загін міг захопити нас зненацька.

На вершечку гори я знайшов стару яму. Колись вона була пасткою для орлів. На дні лежало пріле листя, паліччя — рештки настилу чи даху. Розгрібаючи сміття, я наткнувся на людський череп. Мить — і я вистрибнув з ями. В дитинстві я чував, що можна схопити невиліковну хворобу від дотику до людського черепа.

Я сів на краю ями, дивився на нього і сушив голову, як він тут опинився. Якщо це череп ловця орлів, то де його скелет? Так нічого й не надумавши, я почав уважно оглядати пастку. Яма була вузька й глибока. Коли б я став у ній на повен зріст, то над поверхнею було б видно тільки голову.

Я уявив собі ловця орлів, що зачаївся в цій ямі. Вгорі над ним настил із тонких гілок, на настилі опудало вовка, набите травою. У боці стримить шматок свіжої печінки. Ловець терпляче чекає орла. Але як він його заклинає? Цього я не знав. Як він здолає могутнього птаха? Мені казали, що рани від дзьоба й пазурів орла часто бувають смертельні. Як захистити себе від дзьоба й пазурів? Я не знаходив відповіді і зажурився. «Мабуть, правду казав дехто, що мине багато-багато зим, перш ніж я стану ловцем орлів», — подумав я.

Потім я згадав слова Червоних Крил і повеселішав:

— Цього літа я навчусь ловити орлів! — вигукнув я.

Я подивився вниз на рівнину, де працювали мама та бабуся. Вони вже злупили шкуру із самки, забрали м’ясо і прямували до туші молодого бізона. Невдовзі на рівнині з’явилися мисливці з нашого табору. За ними їхали жінки. Вони зупинилися біля підніжжя гори і перемовилися з моєю матір’ю. Потім один із мисливців повернув коня й з’їхав на гору. Це був Довгий Вовк із клану Ніколи Не Сміються, юнак, старший від мене на дві-три зими.

— Що ти тут робиш, Маленька Видро? — запитав він.

— Оглядаю пастку, — озвався я. — Єдине моє бажання — стати ловцем орлів, але неодмінно цього літа.

— А в чому річ? Будь ним.

— По-твоєму, ловити орлів так само легко, як полювати?

— Авжеж! Чоловік моєї сестри твердить, що піст, молитви, великі подвиги і випробування зайві. Ловити орлів може всякий.

— Дивак твій родич!

— Не смійся! Він розумніший за всіх наших дідів. Він білий, живе в торговому форті Довгих Ножів на Великій річці. Хочеш, я доведу тобі, що він має рацію. Я відновлю цю пастку і ловитиму орлів.

— Підступи ближче і заглянь у яму, — сказав я, показуючи на дно.

— Ха-ха! Череп! — засміявся він. — А мій шуряк каже, що боятися черепів і скелетів нерозумно. Я йому вірю — не боюся цього черепа. Я полагоджу пастку, спущуся в неї, а череп буде мені за подушку! Але ти перший прийшов сюди, може, ти сам хочеш випробувати цю пастку?

— Ні, не хочу! — сердито буркнув я. — Либонь, твій шуряк має рацію, кажучи, що кісток людини боятися нічого, але в усьому іншому він помиляється. Ловити орлів — важке діло, потребує великої підготовки. Звичайно, білі знають те, чого ми не можемо знати! Вони вміють робити порох, рушниці та різні речі із заліза, але наші батьки знали те, чого не знають білі, і передали свої знання нам. Твій шуряк зроду не ловив орлів; ось чому він вважає, що це дуже просто, і глузує з нас. А мені старі казали, що ловець орлів має бути витривалим спритним і сміливим, має пройти через чимало випробувань і загартувати своє тіло. Ти можеш вибрати собі стежку білих людей, я ж піду стежкою, яку мені вказали наші прабатьки. Отож іди стежкою білошкірих, але зрештою доведеться тобі благати Сонце про порятунок!

— Ха-ха! Начхати я на це хотів! Не мине й місяця, як я наловлю багато орлів, а ти… якщо й станеш ловцем, то не швидко… через багато-багато зим.

Він стьобнув свого коня і помчав слідом за мисливцями.

Довгому Вовкові я заперечував, не задумуючись, та коли він поїхав, мене огорнула туга. Ведучи коня за повід, я почав спускатися з гори. Може, й правду каже Довгий Вовк, міркував я. Мені старий показує довгий і важкий шлях, а цей хоче йти найкоротшим шляхом.

Жінкам я не обмовився про це ні словом. Ми відвезли м’ясо вбитих тварин до табору, а потім я повів коней на водопій. Упоравшись з усім, я побіг у вігвам Червоних Крил, щоб повернути йому рушницю і переказати розмову з Довгим Вовком.