Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Отже, ти хочеш сказати…

— Я хочу сказати, — перебив він мене, — що хоч ти й молодий, але можеш стати ловцем орлів, якщо підеш стежкою, яку я тобі вкажу.

— Я ніколи з неї не зійду! — вигукнув я.

— Чудово! Тож негайно починай священний піст.

— А що робитиму потім, коли закінчу його?

— Згодом дізнаєшся. Поки що зосередься тільки на цьому, — відповів він.

Я взяв вовченя, і ми із жерцем Червоні Крила рушили в долину. Не так-то просто підладнатися під дідову ходу. Я почувався щасливим! Мені хотілося танцювати, співати, бігти до матері й переповісти їй нашу розмову.

Коли ми увійшли в табір, поміж вігвамами якраз ходив оповісник і голосно вигукував:

— Слухайте, слухайте всі! Завтра ми знімаємося з місця і йдемо у верхів’я річки Двох Священних Вігвамів. Такий наказ вождя. Ми розіб’ємо табір біля підніжжя гір, укритих лісами, тому що багатьом із вас потрібні нові жердини для вігвамів.

Перший літній місяць, місяць Нової Трави, називався також місяцем Нових Вігвамів. Цієї пори року жінки чинили бізонячі шкури і шили з них покрови на вігвами, а також заготовляли нові жердини.

Зупинившись перед входом до свого вігвама, жрець Червоні Крила сказав мені:

— Мене тішить ця звістка, сину мій. У горах Двох Священних Вігвамів ти постуватимеш. В усій нашій країні немає кращого місця для священного посту.

Я гадав, що кайна — багате і могутнє плем’я. Але вранці наступного дня, коли пікуні знялися з місця, я зрозумів, що кайна — чистісінькі голодранці проти народу моєї матері й мого народу, найчисленнішого серед трьох племен «чорноногих». Коней у пікуні більше, ніж дерев у лісі.

А які гарні в них сідла, вишиті різнобарвними намистинами і голками дикобраза! Яке розкішне вбрання у чоловіків, жінок і дітей — очей не відведеш! Я помітив також, що воїни пікуні краще озброєні, ніж кайна, і чудово тримаються в сідлі. Стримуючи баских коней, вони пильно розглядалися навсібіч, здавалося, горіли бажанням помірятися силою з ворогом.

Очолив похід наш клан Короткі Шкури. Попереду їхав Самотній Ходак зі старійшинами і жерцями. Я твердо вирішив, що рано чи пізно займу своє місце в їхніх лавах.

Надвечір наступного дня ми розбили табір у горах, на березі озера, з якого витікає річка Два Священні Вігвами. Коли були розіпнуті всі вігвами, жінки принесли хмизу і розвели багаття. Мама зготувала вечерю, але Червоні Крила запропонував мені повечеряти з ним. Я подався до його вігвама — чудесного вігвама з двадцяти чотирьох шкур, у якому мешкали він, чотири дружини і вдова-дочка з дітьми. Всередині житло було обтягнуте яскраво розмальованими шкурами, припнутими до жердин на висоті зросту людини. Між ложами із шкур стояли міхи, також розмальовані червоною, синьою, зеленою і жовтою фарбами. У них зберігали сушене м’ясо, пеммікан, одяг і всяку всячину.

На заході сонця перша дружина старого — «дружина, що сидить поруч нього» — принесла Люльку Грому, загорнуту в шматки із шкіри та хутра, й підвісила її до жердини над головою господаря. З жердин також звисало чимало старих шкіряних торбинок в оздобі, в яких зберігалися священні фарби і духмяні трави, що їх досипали під час церемонії розкурювання люльки.

Люльки Грому я ще не бачив, але чимало про неї чув. Сівши поруч із Червоними Крилами, я з великою шанобливістю поглянув на дивний згорток і заблагав мовчки: «О древня Люлько Грому! Пожалій мене, бідолашного!»

— От ми й прибули до священних гір, — почав старий. — Сину мій, ти досі ще хочеш стати ловцем орлів?

— Так, хочу! — вигукнув я. — Вкажи дорогу, якою мені слід іти, і я ніколи з неї не зверну!

Він задоволено покивав головою, а жінки, що сиділи у вігвамі, заплескали в долоні. Одна з них мовила:

— Сестри, настане день, коли ми пишатимемося нашим юним родичем кайна!

Мене дойняли ці слова, і я вигукнув:

— По батькові я — кайна, але по матері — пікуні!

— Так, так! Невдовзі ти забудеш кайна і станеш справжнім пікуні, — заспокоїв мене Червоні Крила.

— Я обіцяв бабусі вернутися до кайна. Вони повинні дати мені ім’я, яке мені треба заслужити.

— Ну що ж, ти можеш дотримати свого слова і водночас лишитися пікуні. Одержавши нове ім’я, ти повернешся до нас і посядеш достойне місце в нашому клані Короткі Шкури, — сказав старий.

Помовчавши, він запитав:

— Яке ім’я ти хочеш прибрати собі?

У нас не заведено промовляти своє ім’я вголос, а також і те ім’я, яке собі вибираєш. Я відповів так: