Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Сінускі! — прошепотів я. — Хто там ховається? Біжи подивись!

Я плеснув у долоні, і вона побігла: ніколи вона так швидко ще не бігала, збиваючи куряву. Я зірвався на ноги, поклав стрілу на тятиву і розбудив жінок. Вони відразу посхоплювалися, стали розпутувати коней. Сінускі плигнула просто в кущі, але ніхто звідти не вискочив, і крику ми не почули. Страх відпустив нас, і ми з цікавістю чекали, що буде далі. Нарешті сука вийшла з кущів, затиснувши в зубах якесь мале світле звіреня. Воно було живе, ми бачили, як воно звивається. Сінускі бігла до нас риссю.

— Вона знайшла вовча! — вигукнула моя мама.

Це справді було пухнасте сіре вовченя. Підбігши до мене, Сінускі кинула свою знахідку, заскавучала і, поклавши передні лапи мені на плечі, лизнула мене в обличчя. Здавалося, вона благала пощадити мале.

— Не бійся, Сінускі, я його не скривджу, — запевнив я. — Це буде твоє вовченя — і моє.

Я нагнувся і погладив вовченятко. Воно нітрохи не злякалось й завертіло хвостиком. Звірятко було дуже худе і, здається, давно не їло. Ми не розуміли, що сталося з вовчицею, як вона його загубила. Сінускі лягла на пісок біля вовченяти, а воно схопило один з її набухлих сосків і почало жадібно смоктати.

Спутавши коней, жінки знову полягали спати. Заснуло й вовченя, сите, вдоволене. Я радів, що Сінускі його знайшла, бо ж віддавна мріяв приручити вовченя. Довго думав, яке йому дати ім’я, нарешті вирішив назвати його Ніпокана, або скорочено Ніпока. Того дня я й гадки не мав, що це вовченя згодом стане моїм помічником і захисником.

Перед заходом сонця я розбудив жінок, і ми попоїли сушеного м’яса. В сутінках переправилися через річку й поїхали на схід до пагорбів, що розділяли долини річок Два Священні Вігвами і Борсук. Опівдні перепочили на березі струмка Береза. Я дістав із торби вовченя й дав його Сінускі, щоб погодувала.

Там, де зливаються річки Крутий Берег, Два Священні Вігвами і Борсук, бере початок річка Ведмідь. На світанку ми виїхали на плоскогір’я, звідки витікала річка Ведмідь, і до сходу сонця спустилися в долину, яку ми називаємо Апуквітсіпеска — «Широка долина верб». Тут не видно було жодного звіра, і земля довкола лежала збита кінськими копитами, а я ще виявив багато собачих слідів. Тепер ми знали, що десь неподалік розмістився великий табір — табір пікуні.

— О, скоро ми їх побачимо! — вигукнула моя мама.

В очах у неї заблищали сльози, вона заспівала тремтячим голосом, а я намагався їй підтягувати.

Двічі ми переправлялися через річку і, нарешті, побачили на краю долини величезний табір пікуні — сотні й сотні вігвамів. Чоловіки гнали коней до водопою, тисячі коней піднімались стежками на рівнину. До табору було ще не близько, а ми вже чули протяжний гул, подібний до дзижчання бджолиного рою: гомоніли, сміялись, співали чоловіки й жінки, гавкали собаки, іржали коні.

Підганяючи потомлених шкап, ми в’їхали в табір і попрямували до вігвамів клану Короткі Шкури. їх налічувалося понад дві сотні, вони стояли в східній частині табору.

Ми проминули великий здвоєний вігвам Самотнього Ходака. Самотній Ходак був вождем нашого клану, а також усього племені. Він зажив слави великого воїна і вважався найрозумнішою й найдобрішою людиною, найбільшим вождем серед членів трьох племен.

Жінки вибігли нам назустріч, голосно вигукуючи:

— Жінка-Олениця повернулась до нас, а з нею Маленька Видра, її син!

Але ніхто не звертав уваги на бабусю. Люди юрмилися довкола нас, закидали питаннями. Ми зупинили коней біля вігвама Швидкого Бігуна, мого дядька, маминого старшого брата. Вибігли дядькові дружини, обьяли нас і повели до свого вігвама.

Моя мама підійшла до Швидкого Бігуна, обняла його і заплакала. Він гладив її по голові й тремтячим голосом казав:

— Не плач, сестро, не плач! Сьогодні щасливий день. Який я радий, що ти повернулася до нас, ти і Маленька Видра. А як він виріс!

Моя мама витерла сльози і сіла поруч з ним, а дядько звернувся до мене:

— Он як, небоже, ти виріс! Либонь, ходиш на полювання, привозиш матері м’ясо і шкури? А коли ж ти почнеш священний піст?

— О, я пишаюсь ним! — вигукнула мати. — Він добрий мисливець.

— Я хочу стати ловцем орлів, — признався я. — Жерці кайна — ловці орлів — відмовилися мені допомогти. Поможіть мені, дядьку. Цього літа хотів би навчитися ловити священних птахів, які ширяють у голубому піднебессі.

Зайшла бабуся і сіла біля входу. Почувши мої слова, вона нахмурилась і сердито промимрила: