Джеймс Шульц - Ловець орлів

Як я казав, по матері я пікуні, а по батькові кайна, і жив з плем’ям мого батька — кайна.

Коли догоріло наше невеличке вогнище, прийшла бабуся, роздмухала зотлілі вуглинки і сказала мені:

— Ми підемо на південь, до пікуні, але обіцяй мені, сину мого сина, вернутися колись до кайна, нашого рідного племені.

— Обіцяю виконати твоє бажання. Коли я заслужу право носити велике ім’я — Старе Сонце, тоді я повернуся до кайна і попрошу жерців Сонця дати мені це ім’я.

Уранці мене розбудив спів. Я неабияк здивувався: моя мама співала вперше відтоді, як загинув батько. Вона вже почала пакувати наші убогі пожитки. Побачивши, що я прокинувся, вона гукнула мене й попросила хутенько скупатися в річці та привести коней.

— Потім ми поснідаємо, осідлаємо коней і поїдемо на південь, до пікуні!

Я побачив, що бабуся пакує свої речі в два старі міхи. Вона була дуже зажурена, здавалося, ось-ось заплаче, руки в неї тремтіли. Виходячи з вігвама, я порадив їй це дуже побиватися, додавши, що рано чи пізно вона схвалить мій намір.

Купаючись у річці з хлопцями, моїми друзями, я сказав їм, що розлучаюся з ними надовго, оскільки сьогодні вранці їду на південь, до пікуні. Вони вмовляли мене не їхати, а потім побігли в табір і розповіли про це своїм родичам. Коли я привів коней, перед нашим вігвамом уже юрмився народ. Вождь Орлині Ребра і старійшини умовляли матір зостатися.

— Ти з глузду з’їхала! — кричали вони. — Скрізь по рівнині бродять ворожі загони. Вони не пощадять вас — двох немічних жінок і хлопця. Вам не дістатися живими до річки Ведмідь і табору пікуні.

Мати мовчала, скоса поглядаючи на мене, а я сказав, звертаючись до вождя:

— Я знаю, що в дорозі на нас може напасти ворожий загін, але ми мусимо їхати. Я відчуваю, ми щасливо доїдемо до табору пікуні.

— Як син сказав, так ми й зробимо, — підтвердила мати.

— Я стара. Я хоч завтра готова перейти у країну Піщаних Пагорбів, — додала бабуся.

Вождь і старійшини розсердилися й пішли. Орлині Ребра кинув нам на прощання:

— Не забудьте, що ми вас остерігали. Не наша вина, що вас усіх уб’ють.

Ми похапцем поснідали і склали вігвам. Жінки, мамині подруги, допомогли осідлати коней і нав’ючити на них наші пожитки. Мене оточили товариші, вони не могли зрозуміти, чому я вирішив покинути табір. Воїни радили нам трохи зачекати: через кілька місяців плем’я кайна вирушить на південь, щоб разом із пікуні пополювати. Я відповів їм так само, як і старійшинам, що не хочу й не можу чекати.

До сідел трьох в’ючних коней ми поприв’язували жердини од вігвама, самі посідали на трьох інших стареньких шкап і рушили. Попереду їхав я. Коли минали крайні вігвами, бабуся заголосила так голосно, Що собаки завили. Вона ще довго не могла заспокоїтись. Я оглядався на маму: очі в неї світилися, посмішка не сходила з обличчя. Я чув, як вона повторювала стиха: «Нарешті! Нарешті я повертаюся до рідного народу!»

Ополудні ми з’їхали на вершину пагорба і подивилися вниз, у долину річки Багато Мертвих Вождів. Ця річка тече на північ у «країну вічної зими».

На рівнині, на схилах гір, ми побачили стада бізонів, антилоп. Тварини паслися, спочивали, ішли до водопою. Ми притримали коней і якийсь час слідкували за ними. Мати сказала мені:

— Якщо ми переїдемо на другий берег, стада кинуться урозтіч і насторожать наших ворогів, які, може, причаїлися поблизу.

— Ми переїдемо річку, коли стемніє, — відповів я. — А зараз спустимося до неї і в заростях проведемо день.

З’їжджали в долину обережно, щоб не сполохати звірини, потім напоїли коней і завели їх у кущі. Самі поблизу лягли відпочити і проспали до заходу сонця. Прокинувшись, поїли пеммікану [9] Розтерте в порошок сушене м’ясо впереміш із жиром. , переправилися через річку і, виїхавши на рівнину, попрямували на південний схід. Місяць не світив, стукотіли ратицями бізони, тікаючи від нас, але в темряві вороги не могли знати, хто наполохав стада. Прохолодний нічний вітерець навіяв нам запаху шалфею, ще якихось трав, понівечених бізонами.

Моя мама вдихнула на повні груди.

— Як я люблю запах свіжої трави! — вигукнула вона. — Як легко мені на серці! Я така щаслива, що хочеться співати!

— Співай! Співай! — пробуркотіла бабуся. — Там, серед пітьми, ворогам буде любо тебе послухати.

Несподівано поблизу завив вовк, і відразу ж йому відповіла вовча зграя — голосно, протягом.