Джеймс Шульц - Ловець орлів

— А мене це не дивує, — озвався один із гостей. — Їх принадив запах печінки, яку ти запхав в опудало. Але вони почули і твій запах. Ось чому боялися підійти й чекали ночі. В темряві здобич була б їхньою.

Присутні погодилися з ним. Самотній Чоловік набив ще одну люльку, закурив її і передав сусідові. Розмова зайшла про полювання, але я нічого не чув. Я сидів нерухомо, заполонений своїми думками. Наче вві сні, я бачив, що гості докурили другу люльку, а Самотній Чоловік набив її втрете і знову пустив по колу. Нарешті господар вибив з неї попіл і попрощався з гістьми.

Один за одним пройшли вони повз мене, а коли запона на дверях опустилася, дружини й діти Самотнього Чоловіка стали ладнатися до сну. А я сидів, не ворушачись, і боявся поставити запитання, яке крутилося в мене на язиці.

Самотній Чоловік скоса поглядав на мене і нарешті мовив:

— Ти хочеш запитати мене про щось, сину мій?

— Так, так! — вигукнув я. — Що треба робити, аби стати ловцем орлів? Навчи мене приманювати птахів із голубого піднебесся!

— К’ї-йо! Хлопець, здається, збожеволів, — прогула старша дружина.

Я не любив її раніше, а зараз, коли вона поглузувала з мене, я зненавидів її.

Але Самотній Чоловік лагідно мені всміхнувся й відповів:

— Сину мій, я не можу виконати твого прохання. Сонце зробило мене ловцем орлів, і я нікому не смію розкрити таємниці. Ми не можемо говорити про те, що відкривається нам у сновидіннях. Невже ти цього не знав?

— Знав, знав… Але сподівався, що…

Я замовк, схопився й вибіг із вігвама, а навздогін лунав глузливий сміх старшої дружини. Я помчав додому, влетів до вігвама і впав ницьма на постіль із звіриних шкур. Я ледве тамував сльози.

— Що з тобою? — стурбовано запитала мати.

— Я сказав Самотньому Чоловікові, що хочу стати ловцем орлів, і просив навчити мене, а його старша дружина обізвала мене божевільним. Насміялася, — відповів я.

— Бо ти і є божевільний! — вигукнула бабуся. — Як ти міг сподіватися, що жрець Сонця відкриє тобі свою таємницю, яку поклявся берегти?

— Міг би хоч натякнути, що він робить там, у пастці, на вершині гори…

— Чому ти на нього раз у раз гримаєш, чому сердишся? — дорікнула мати. — Невже ти не любиш свого онука?

— Я гримаю на нього, бо хочу йому добра. Хочу, щоб він умів відрізнити добро від зла! — різко відповіла бабуся.

— Але чому ти кричиш на нього так, що чути на весь табір?

Не знаю, чим скінчилась їхня розмова. Я підвівся, вийшов із вігвама й подався на ту частину табору, де мешкали сім’ї клану Воюй-Сам.

Підійшовши до вігвама одного старого жерця Сонця, я зупинився й прислухався. У вігвамі було тихо. Я відхилив запону й увійшов. Старий із дружиною були самі. Бачив він погано і не впізнав мене. Дружина назвала моє ім’я. Тоді він звелів мені сісти ліворуч од себе і, здається, відразу забув про мене. Він щось бурмотів собі під ніс, не зводячи очей з вогнища. Коли я заговорив до нього, він здригнувся і наче прокинувся.

— Допоможи мені, — заблагав я його. — Скажи, що робити, аби стати ловцем орлів? Невже треба чекати багато-багато років? Ні, я хочу ловити орлів тепер, цього літа, що почалося з місяця Нової Трави!

Старий довго не відповідав і незворушно дивився на вогонь. Нарешті промовив тихим голосом:

— Було нас п’ятеро ловців, але Старе Сонце, найудатніший ловець, помер, і тепер нас четверо: Самотній Чоловік, Чорний Бізон, Жовта Антилопа і я. Але я осліп і кинув лови. Всі ми разом заприсяглися Сонцем нікому не відкривати таємниці і, звісно, ніхто з нас не зламає клятви. У нас не було й не буде учнів.

Я поглянув на його стару дружину. Вона закивала головою, і я вийшов. Старе Сонце я пам’ятав добре. Він помер на початку зими, коли йому минуло вісімдесят. І я сказав собі, що заслужу право носити його ім’я; скоро, дуже скоро мене назвуть Старим Сонцем. Це було славне ім’я. Я зупинився, поглянув на небо і вигукнув:

— О Нічне Світило! Допоможи мені! Попроси свого чоловіка пособити мені!

І здалося, що місяць почув мене.

Десь опівночі я повернувся додому. Мати й бабуся не спали, при світлі вогнища вони вишивали для мене мокасини. Мені було однаково, гарно чи погано я вдягнутий, вони ж твердили своє: хоч ми й бідні, але ти не повинен ходити, як той лахмай. Вони шили мені сорочки, штани, мокасини з м’якої білої оленячої шкури; були в мене і ковдри — шкіряні на літо, хутряні на зиму. Я був завжди одягнутий не гірше, ніж сини славних воїнів нашого племені.

— Це вже ти був чи не у вігвамі Вождя-Гори, — озвалась бабуся, коли я ліг на постіль із звіриних шкур.