Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Це ім’я носив великий жрець, який помер минулого літа. Він був незвичайний ловець орлів.

— Ого! Ти говориш про Старе Сонце! — вигукнув Червоні Крила.

— Так, я хочу, щоб мене назвали його ім’ям.

— Ти заслужиш це ім’я, коли підеш шляхом, який я тобі вкажу!

Прийшли гості, нам подали м’яса, пеммікану і сушених ягід. Усі жартували, сміялись, проте мені було невесело. Я думав про важкі випробування, які мені доведеться пережити, але які загартують мене й допоможуть стати ловцем орлів. А якщо мені забракне сил? Я благав Сонце дати мені потрібні сили.

Коли всі повечеряли, Червоні Крила закурив свою велику люльку і передав її сусідові. Я знав, що чоловіки повинні викурити три люльки, а потім старий відпустить гостей і дасть мені пораду. Але коли гості докурювали третю люльку, у табір в’їхав Самотній Бізон з воїнами. Вони гучно співали переможну пісню, і ми висипали їм назустріч. Виходячи слідом за гостями, Червоні Крила сказав мені:

— Візьми мою рушницю, вибери коня з мого табуна і завтра вирушай на полювання. Ти повинен принести у свій вігвам багато м’яса і шкур, бо післязавтра ти ступиш на стежку випробувань.

Тривожні думи стискали моє серце, але я мимоволі повеселішав, вітаючи разом з усіма воїнів. Старі й малі раділи. Жінки обіймали своїх чоловіків, синів, братів, згадували про колишні їхні подвиги, прославляли Сонце. Люди поклялися спорудити в місяць Стиглих Ягід великий вігвам на честь Сонця в подяку за те, що всі повернулися живі.

Поки жінки співали вітальних пісень, ми довідалися від воїнів, що пікуні настигли ворожий загін на відкритій рівнині, північніше річки Крутий Берег. Вони переслідували його, і жоден ассінібойн не уник кари. Самі воїни не дістали ані подряпини. Ми довго гомоніли про славну перемогу і розійшлися пізненько.

Наступного ранку ми троє — мама, бабуся і я — виїхали з табору. Червоні Крила дав мені скакуна, привченого до полювання на бізонів. Рушницю я тримав у руці, а за спиною висіли лук і сагайдак із стрілами. Я дуже пишався рушницею. Досі мені не доводилося стріляти з такої зброї. Я неквапливо їхав повз вігвами, щоб усі бачили. Але більшість людей не звертала на мене ніякої уваги, тільки дехто зупинявся й вигукував:

— Ого-го! Маленька Видра з рушницею! Та він справжній мисливець!

Який я був гордий і щасливий! У сідлі я тримався рівно, кінь гарцював піді мною — звісно, не без моєї допомоги, а я вдавав, ніби мені важко його приборкати.

Ми перебралися через річку, піднялися північним схилом на рівнину. На узліссі троє ведмедів виривали з корінням кущі, перевертали каміння, полювали на мишей та мурахів. Мама погодилася, коли я сказав, що ведмеді нас не цікавлять, і ми поїхали далі. Нам попадалися олені, антилопи, лосі. Нарешті, від’їхавши далеко від річки, ми побачили стадо бізонів. Величезні тварини попаски піднімалися на пагорб. Ми зачекали, поки вони зникли за пагорбом, і подалися за ними назирці.

На вершині пагорба я попустив повід, і кінь, уже давно відчувши бізонів, пустився чвалом. Бізони паслися на відстані пострілу з лука. Я під’їхав близько до стада, бізони помітили мене і, задерши хвости, рвонули навтіки.

Вибравши гладкого дворічного самця, я скерував на нього коня і, наблизившись, вистрілив. Куля поцілила в легені, кров хлюпнула з ніздрів жертви. Я заходився заряджати рушницю. Не раз я чув, як мисливці на повному скаку пересипали порох. Затиснувши під лівою пахвою рушницю, я насипав пороху з рогу на долоню правої руки і спробував зарядити рушницю, але марно — порох здуло вітром. Я спробував ще раз — і знову те саме. «Марне діло! — подумав я. — Порох коштує надто дорого, щоб посипати ним рівнину!» Притримавши коня, я кинув рушницю в кущі й дістав лук і стріли. Мені не треба було підганяти мого гарячого коня, він добре знав, що йому робити. Лишалося тільки скеровувати його на жертву.

Я намітив велику самку, гладку-гладку, вона ледве встигала за стадом. Коли я прицілився, вона круто повернула й помчала назад. Повернув і мій кінь, здавалося, він будь-що хотів догнати бізона. Я не сподівався, що він так круто поверне, і мало не вилетів із сідла, але, на щастя, вчасно схопився за гриву. Кінь узяв чвалом і вмить наздогнав бізона. Порівнявшись із ним, я вистрілив йому в спину, і стріла зачепила серце. Тварина метнулась убік, підстрибнула ще кілька разів і важко гепнула на землю.

Повернути коня назад мені вдалося не відразу. Скочивши на землю, я оглянув убитого бізона й подумав: «Я ще не вмію володіти рушницею, але вправно стріляю з лука». Ця думка заспокоїла мене. Та все ж допікав сором, що я розсипав порох.