Джеймс Шульц - Ловець орлів

Якось ввечері Не-Бігун добряче висварив своїх дочок за те, що вони кривдять нас. Сусіди й перехожі чули його, і коли дві старші дочки вибігли в сльозах, до вігвама зайшла мала худенька бабуся, яку звали Суякі. Вона мала гарний, співучий голос.

Вона сіла біля входу, як належить жінці, а Не-Бігун вигукнув:

— Ласкаво просимо, Суякі! Ласкаво просимо до нашого вігвама! Чим можу тобі прислужитися?

— О, вождю! Добрий вождю! Зроби мені ласку, віддай мені цих двох сиріт! Ти знаєш, мій старий помер; тінь його блукає серед Піщаних Пагорбів. Мої дочки й сини хочуть, щоб я жила з ними, але я не можу покинути свого маленького вігвама з убогим майном, я не звикла сидіти склавши руки. Віддай мені дітей, вождю! Нехай знову задзвенить у моєму вігвамі дитячий сміх. Обіцяю тобі — я буду їм доброю матір’ю.

Я помітив, що голос у неї тремтить, а по зморщених щоках котяться сльози. Я подивився на Пітакі: очі її блищали, вона з нетерпінням чекала, що скаже Не-Бігун.

І він мовив:

— Боги добрі, ласкаві. Ми з дружиною полюбили цих бідолашних сиріт і знаємо, що тут вони нещасливі. У нашому вігвамі тісно, а дочки мої… та що казати. Щойно я просив у бога поради, що мені робити з дітьми, як їм допомогти. А ти прийшла і дала відповідь. Візьми їх, якщо вони згодні йти до тебе…

Не встиг він договорити, як Пітакі вигукнула:

— Ми підемо до тебе, Суякі! Так, так, ми згодні!

Вона обернулась і заходилася згортати бізонові шкури, що правили їй за постіль. Усі засміялися, дивлячись, як квапливо вона кинулась це робити.

Стара глянула на мене. Я мовчки кивнув. Говорити я не міг — не мав слів, щоб висловити свою радість. Коли ми виходили, Не-Бігун сказав:

— Суякі, годуй дітей уволю. Після полювання я приноситиму м’ясо у твій вігвам.

Його добра дружина дала нам повну торбу сушеного м’яса й жиру. Переселяючись до Суякі, ми виходили з клану Короткі Шкури, до якого належав наш батько, і вступали до клану Суякі — Самотніх їдців. Я не знав, чому наші предки дали цьому кланові таку дивну назву. Його члени ніколи не усамітнювалися, щоб поїсти, і нерідко влаштовували бенкети.

Суякі завела нас у вігвам, роздмухала багаття і вигукнула:

— От ми й дома, діти, мої діти! Мій вігвам — ваш вігвам. Я перенесу свою постіль: тепер я спатиму праворуч від входу. Ти, сину мій, мужчина, а мужчині належить спати в глибині вігвама. Ти, дочко, постели собі ліворуч від входу.

Добра Суякі дала нам притулок у своєму маленькому старому вігвамі. Речей у неї було мало: кілька торб з одягом, домашнє начиння, приладдя для вичинки шкур займали мало місця, і у вігвамі нам трьом було просторо. Коли помер її чоловік, його майно перейшло до трьох одружених синів, а деякі речі поховали разом з покійником. Не маючи коней, Суякі перевозила свої пожитки на собаках; у неї було вісім собак, великих і сильних, схожих на вовків.

Не-Бігун, вірний своєму слову, постачав нас м’ясом. Сини й дочки Суякі також допомагали нам і приносили шкури бізонів та оленів; із них ми шили одяг, ковдри. Моїй сестрі ще ніколи не доводилось вичиняти шкури, та зараз вона охоче взялася до роботи, і незабаром навчилася робити шкуру м’якою. Вона пошила для мене, звичайно, не без допомоги Суякі, пару мокасинів і, побачивши, що вони прийшлись мені по нозі, заплакала на радощах. Відтоді вона шила мені взуття: з бізонячих шкур — на зиму, з тонкої шкіри — на літо.

Я також не сидів склавши руки. З Не-Бігуном і синами Суякі ходив на полювання, допомагав їм білувати туші й доставляти м’ясо в табір. У вільний час я вчився стріляти з лука. Лук і стріли подарував мені Не-Бігун. Ой, який я був радий, коли вбив першого кроля і приніс його у наш вігвам! Я вступив у загін Москітів, членами якого були підлітки і який входив до братства «Всі Друзі»; згодом вони ставали добрими воїнами і мисливцями. Навчали нас старі люди, і я не пропустив жодного уроку.

Чого вони нас навчили? Запам’ятався мені один ранній ранок. Старий чоловік, що звався Червоний Крук, скликав нас, хлопчиків, і повів до річки купатися. Викупавшись, ми разом з ним почали дертися на пагорб, звідки було видно увсебіч рівнину. На півдорозі до вершини старий сказав нам:

— Станьте рачки і далі повзіть. Тільки дурень безпечно витикається на вершину пагорба — будь-яка жива істота помітить його здалеку. Добрий мисливець бачить дичину, залишаючись невидимим, і, наблизившись, убиває здобич. Добрим воїном вважається той, хто, побачивши ворога, знаходить спосіб захопити його зненацька або зникає непомітно, якщо ворогів забагато.