Джеймс Шульц - Ловець орлів

Звичайно, Апаук розповідав мені історію свого життя не так послідовно, як я її описав. Вечорами пригадував лише окремі епізоди, а вже згодом я, розпитуючи його, заповнював для себе прогалини. Нарешті мені вдалося звести все це докупи, і я сподіваюся, що написана історія зацікавить читача не менше, ніж вона зацікавила мене.

Апаук — Дарувальник Достатку — помер разом із п’ятьмастами одноплемінниками під час «голодних зим» 1881–83 років у резервації «чорноногих».

У мене в пам’яті закарбувалися дві приказки мого народу: одна з них — «бідність — нещастя», друга — «бідний той, у кого немає рідних». В їх справедливості ми з сестрою Штакі переконалися, як ніхто інший. Ми — близнюки. У десять років втратили батька-матір і все наше майно. І не було в нас жодного родича — ні чоловіка, ні жінки.

Сталося це так: ми, пікуні, розбили табір на березі річки Два Талісмани, а рідне нам плем’я кайна полювало на берегах Молочної річки, на відстані двох днів ходу. Від гінця з племені кайна мій батько дізнався, що Присадкуватий Вовк згоден продати йому свою священну люльку, яку він давно хотів купити. За люльку Присадкуватий Вовк просив коня, три орлині оперення, сережки з черепашок і сталевий спис — батьків трофей з походу на жителів країни вічного літа, що знаходиться далеко на півдні.

Високу ціну заправив Присадкуватий Вовк за свій талісман. Три дні мій батько вагався: купувати чи ні. Нерозумно було віддавати коня за люльку. Коней тоді було обмаль і коштували вони дорого; чимало людей нашого племені перевозили своє майно на собаках. Молоді воїни вже почали приганяти табуни з південної країни іспанців, що лежала за тридев’ять земель, і похід туди тривав два літа і одну зиму. В нас було тільки шестеро коней: троє для перевезення вігвама та майна і троє— верхові. Коли плем’я знімалося з місця, ми з Штакі сідали на одного коня.

Врешті-решт моя мати вмовила батька. Вона ж знала, як хочеться йому тієї люльки. Батькові нила стара рана в боці, і він сподівався, що талісман вилікує його. Ось що сказала мати:

— Віддай коня Присадкуватому Вовкові, чоловіче мій. Майже все своє життя я ходила поруч із собаками, коли плем’я кочувало. Можу й тепер обійтися без коня.

— Ти — добра жінка, — сказав їй батько. — Я зроблю так, як ти кажеш, але ходити пішки тобі не доведеться. Хлопчика я братиму на свого коня, а Пітакі сяде позад тебе. А прийде весна, я знову стану на стежку війни і прижену від ворога табун добрих коней.

Табір кайна стояв неподалік, а що було дуже холодно, то вирішили: Пітакі й я побудемо у вігвамі Не-Бігуна, поки повернуться батьки. Пітакі зраділа, бо в Не-Бігуна було п’ять маленьких дочок, з якими вона часто бавилася. Я ж умовляв батька взяти мене в табір кайна. Мені дуже хотілося побачити урочисту церемонію передачі священної люльки. Незбагненні шляхи богів. Очевидно, вони навіяли батькові думку, щоб я залишився тут і доглядав сестру. Вони з матір’ю вирішили наступного ж дня вирушити в дорогу. На світанку я привів коней, батьки склали вігвам, нав’ючили на коней вантаж і, коли зійшло сонце, попрямували на південь.

— Будьте слухняні, — сказала нам мати, сідаючи на коня.

— Так, будьте чемними! Ми повернемося через п’ять днів, — додав батько.

Ми обіцяли не пустувати, попрощалися з батьками і довго дивилися їм услід. Потім побігли снідати у вігвам Не-Бігуна.

Минуло п’ять ночей. Настав шостий день, теплий і сонячний. Ми з Пітакі, залишивши долину, піднялися на край рівнини, щоб побачити наших батьків, які вертатимуть додому, і помчати їм назустріч. Але батьки не приїхали.

— Вони приїдуть завтра, — сказала Пітакі, коли ми квапно верталися до табору, бо на долину вже впали сутінки.

— Так, звичайно, вони приїдуть завтра, — одказав я.

Але вони не приїхали ні того дня, ні через два дні. З ранку до вечора просиджували ми на краю рівнини, виглядаючи батьків. З кожним днем ми дедалі більше хвилювалися. Батько сказав нам, що вони повернуться через п’ять днів, а він завжди дотримував слова. Ми тривожилися, чи не захворів хтось із них. Може, мати впала з коня й забилась?

І шостого дня ми виглядали їх, а надвечір побачили вдалині гурт вершників. їх було восьмеро, і з ними одна жінка. Ми не сумнівалися в тому, що ця жінка — наша мати. Напевно, батьків супроводжують друзі з племені кайна, що вирішили погостювати в нашому таборі. Та коли вони під’їхали ближче, ми побачили, що всі вершники були кайна. Нас охопив відчай.