Джеймс Шульц - Ловець орлів

І все-таки ми скористалися з нагоди, щоб розпитати їх про наших батьків. Ми помчали назустріч вершникам, вигукуючи:

— Де наш батько, де мати? Яку звістку ви привезли нам?

Вони спинили коней і з подивом глянули на нас. Нарешті жінка спитала:

— Ваш батько? Мати? А хто вони?

— Батька звати Два Ведмеді, матір — Співай Сама! — вигукнув я. — Ви знаєте їх. Десять днів тому вони поїхали до вашого табору, щоб купити в Присадкуватого Вовка священну люльку. Звичайно, ви їх там бачили?

Вони довго дивилися на нас, потім мовчки перезирнулися, похитуючи головами. Нарешті один із них сказав:

— Ви помиляєтесь, діти. Вашого батька немає у нашому таборі. Цієї зими він жодного разу до нас не приїжджав. І я знаю, що священна люлька й досі у Присадкуватого Вовка. Два дні тому я сам бачив згорток із цією люлькою.

Пітакі сіла на землю й заголосила:

— Вони померли! Батько, мати — обоє померли!

Жінка-кайна злізла з коня і стала її втішати.

— Не плач, дівчинко, — промовила вона. — Напевно, вони загубили в дорозі коней і шукають їх досі.

Вона посадила Пітакі на свого коня, і ми всі спустилися в долину. Пітакі перестала плакати. Але саме в цю хвилю я збагнув, що батька й матір ми втратили навіки.

Коли добрий Не-Бігун довідався від мене, що кайна не бачили наших батьків, він негайно пішов до вождя, а той відразу ж звелів покликати прибульців. Почувши від них, що моїх батька й матері не було в їхньому таборі, що вони туди не приїжджали, він наказав загону Ловців, який входив до братства «Всі Друзі», негайно вирушити на пошуки. Того ж вечора Ловці залишили табір: сорок чи п’ятдесят юнаків. Кожен із нашого клану, хто мав коня чи міг позичити його, приєднався до загону.

Вони повернулися через п’ять днів. Усі ці дні сестра жила надією, а я був у відчаї. Я знав, яку звістку принесуть нам воїни. Ні, можливо, й жевріла у мене слабенька, десь на дні мого серця, надія знову побачити батька і матір, але останній промінь її згас, коли я побачив похмурі обличчя воїнів, що повернулися до табору і попрямували до вігвама вождя. Пітакі й я, тримаючись за руки, рушили за ними і чули, як вождь запитав їх:

— Ну, що ви дізналися?

Ватажок загону відповів:

— Нічого. Ми не знайшли їхніх слідів на стежці, що веде до табору кайна, і на берегах річок Борсук, Береза, Гладка Спина і Плавучі Колоди. Ми побували навіть у таборі кайна. Там їх не було.

— Не може бути, що чоловік і жінка з шістьма кіньми, вігвамом і поклажею перетнули рівнину, не залишивши жодних слідів! — вигукнув вождь. — Ви добре їх шукали?

Ватажок загону терпляче і лагідно відповів старому:

— Ти забув, що після того, як Два Ведмеді та його дружина залишили табір, почався великий снігопад і подув теплий чорний вітер. Я вже не кажу про те, що рівниною їздять вершники й проходять численні стада бізонів і антилоп, які могли затоптати сліди шести коней.

— А що ж могло з ними статися? — спитав вождь.

Воїни один за одним висловлювали свої здогади. Тисячі небезпек чатують на людей під час подорожі! І кожна з них загрожує смертю, безслідним зникненням! Я ж вважаю, що воїни ворожого нам племені вбили їх, заволоділи їхнім вігвамом і майном, забрали коней. А тоді у мене була лише одна думка: всьому кінець, ніколи не побачимо ми своїх батьків!

Раптом я відчув, що рука Пітакі вислизнула з моєї руки. Сестра впала і довго лежала, наче померла. Не-Бігун узяв її на руки і заніс у свій вігвам, а я пішов за ним. Отямившись, сестра стала оплакувати батьків і довго не могла заспокоїтись. Я не плакав, але мені також було дуже тяжко. Ми знали, що позбулися назавжди ласки й опіки батька-матері. І стежка, якою нам доведеться йти, буде кам’яниста.

Не-Бігун і його дружина сказали нам:

— Не журіться, діти. Ми бідні, але наш вігвам буде й вашим вігвамом. Для вас ми зробимо все, що зможемо. М’яса у нас багато, тож не голодуватимете.

Так, ми не голодували: Не-Бігун був удатним мисливцем. Але в його вігвамі жило дев’ятеро душ: господар, його дружина, п’ять дочок, дід, баба, і для нас двох залишалось мало місця. Минав час, і нарешті дочки Не-Бігуна й сяк і так почали натякати нам, що ми тут зайві. Дві найстарші, коли батька й матері не було поблизу, попрікали нас нашою бідністю, благеньким одягом, попихали нами, наче рабами. Я не звертав на те уваги, але мені було боляче дивитись, як плаче Пітакі, скривджена злими словами. Знаючи, що нам скоро доведеться піти з цього вігвама, я шукав людину, яка б згодилася дати нам притулок.