Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Брате, ми сподіваємося, що ти тепер залишишся з нами.

Батько подивився йому в обличчя і відповів:

— Мені страшенно соромно. Я був дурніший за малу дитину. Я хочу лишитися з вами. Я визнаю і правила полювання, і всі закони нашого племені.

— Твої слова сповнюють моє серце радістю, — мовив Самотній Ходак. — Брате, ти втратив усе. Я дарую тобі п’ятеро коней.

І всі воїни, що сиділи біля багаття, зробили так само, як вождь. До завершення свята ми вже мали свій табун — тридцять п’ять голів. Це був радісний початок нашого нового життя.

Вранці завітали до нас жінки. Вони принесли шкіряний покров для вігвама, м’які шкури для ложа, парф-лечі сушеного м’яса, пеммікану та сушених ягід. Нам принесли також сідла для в’ючаків, ласо і посуд. Надвечір ми вже мали всі необхідні речі. А ще нам подарували дві пастки, й ми могли ловити бобрів для Кі-пи.

Наступного ранку повернулися розвідники і повідомили, що кроу покинули долину річки Мушлі й рухаються в напрямку річки Йєллоустон до своєї країни. Більше ми їх не бачили.

Ми ловили бобрів у річках, що витікають із Снігових гір. Потім ми вирушили на північ і знову стали табором біля форту Кі-пи.

Білий торговець гостинно зустрів ватажків племені. Коли чоловіки закурили люльку, мати сказала нам, що Сах-кві-ах-кі запрошує нас чотирьох до себе. Ми підвелися й пішли. Батько, переступивши поріг її кімнати, аж скрикнув від подиву: перед ним на стіні висіла його священна люлька — Люлька Грому. Він повернувся до Сах-кві-ах-кі, намагався щось сказати, але не міг вимовити й слова.

Сах-кві-ах-кі зняла зі стіни люльку, загорнуту в шматки хутра, обережно поклала на його простягнуті руки.

— Візьми її. Вона твоя, — сказала добра жінка.

— Як ти її добула? — спитав батько.

— Кі-па послав папір, що говорить, начальникові форту на річці Йєллоустон і попросив відшукати лкмгь-ку. Той викупив її в ассінібойна, який украв її в тебе, — відповіла вона на мигах.

— Я за неї заплачу! З радістю заплачу! Скільки коней? Скільки шкурок? — спитав батько.

— Мовчи! Друзі не говорять про плату! — відповіла вона.

— Ха! Так от про що ви шепталися тоді у форті Кі-пи, — сказав я матері.

— Атож! — усміхнулася вона, а в очах у неї бриніли сльози.

На цьому, сину мій, я завершу свою розповідь.

Хоч я знав Апаука — Крем’яного Ножа — вже давно, проте близько зазнайомився з ним тільки взимку 1879–80 року. Він був тоді найстарішим у племені пікуні, що входило до Спілки Чорноногих. Колись високий, стрункий та дужий, він тепер був згорблений дідуган, його шкіра нагадувала зморщений коричневий пергамент.

Восени 1879 року нині покійний Джозеф Кіп збудував торговельний форт біля злиття річки Джудіт та річечки Тепле Джерело, неподалік згодом з’явилося місто Льюїстон штату Монтана. У форті я провів із Кіпом цілу зиму. Біля нас зимували всі клани племені пікуні, а також кілька родів «кривавих» [24] «Криваві» — інша назва племені кайна. із Канади. В цих краях водилося дуже багато дичини — бізонів, лосів, оленів; індіанці полювали і жили безжурно й щасливо, як за давніх часів.

Біля нашого форту оселився також старий Г’ю Монро, або Вставай-Вовк, який у 1816 році пристав до пікуні. Отож він і познайомив мене з Апауком, який розповів про свою незвичайну юність, сповнену пригод та романтики. Обидва діди були великі приятелі.

Монро народився 1798 року, а Апаук був старший на кілька років, проте погожої днини вони сідлали коней і вирушали на полювання й рідко вертали без здобичі. Яка це була мальовнича пара! Обидва ходили в плащах із каптурами, пошитими з ковдр, що ними торгувала Компанія Гудзонової затоки, обидва стріляли тільки з старих рушниць із крем’яним замком. Вони не визнавали військових гвинтівок чи іншої сучасної зброї. Сотні, тисячі різних звірів, чимало лютих грізлі і не один десяток ворогів — сіу, кроу, крі, чейєнів, ассінібойнів — убили вони зі своїх рушниць. Через те діди так пишалися цією старовинною зброєю.

О, якби-то мені повернути ті далекі дні, коли я ходив на бізонів! Ті зимові вечори, які я провів у вігвамі Монро чи Апаука, слухаючи їхні розповіді про минувшину! Не тільки я їх захоплено слухав: біля веселого багаття завжди збиралося чимало гостей — старих чоловіків, яких ті розповіді повертали в дні їхньої юності, і юнаків, що їм було надзвичайно цікаво довідатися про пригоди своїх дідусів і про «заманювання бізонів» — незвичайний, дивовижний спосіб, яким за один раз добували стільки м’яса, що вистачало всьому племені на цілу зиму. Нинішня молодь не бачила такого. Заманювання бізонів було для Апаука священнодійством, почесним, хоч і надто небезпечним, покликанням. Йому не було рівного, всі «чорноногі» вважали його улюбленцем богів і шанували більше за самих вождів. Сам Апаук непохитно вірив у свої талісмани; сновидіння, блукання тіні, коли спить його тіло, здавалися йому справжніми подіями, ніби вони існували наяву.