Джеймс Шульц - Ловець орлів

Ми виповзли на вершину, сховались у кущах і окинули зором рівнину. Незабаром старий дозволив нам підвестися, сказавши, що ворога не видно ніде, але, можливо, десь поблизу нишпорить ворожий загін. Трохи згодом він запитав нас:

— Кажіть, що ви бачите?

— Бізонів.

— Антилоп.

— Стадо лосів.

— Так, але це не все, — сказав він. — Дивіться уважно!

Довго вдивлялися ми в далечінь, аж поки заболіли очі, та більше нічого не могли розгледіти. Тоді старий показав нам на північ, і ми побачили двох шулік, які кружляли низько над рівниною.

— За птахами стежте так само, як і за тваринами, — провадив Червоний Крук. — Якби ви були розвідниками, то мусили б спуститися і пробратись до того місця, над яким кружляють птахи. Очевидно, там лежить тварина, вбита військовим загоном або якимсь мисливцем. Треба дізнатися, хто вбив і в який бік пішов мисливець або загін.

Ось чого навчав нас старий. Ми стали уважними і обережними, шукали смисл у всьому, що привертало нашу увагу. Спостерігаючи за хмарою пилюки, що рухалася поволі, ми знали, що чийсь табір переселяється на нове місце. Якщо ж хмара рухається швидко, то це означає, що рівниною мчить стадо або загін вершників.

О, як я любив ці уроки, що починалися дуже рано. А вечорами я не менш захоплено слухав біля вогнища розповіді старих про богів, про сновидіння і талісмани, про війни… через могутні талісмани.

Тоді, коли старі діди навчали мене, майбутнього мисливця і воїна, Суякі та її подруги-бабусі навчали Пітакі всього, що повинна знати жінка. Моя сестра вчилася варити, вичиняти шкури, шити одяг і мокасини, які вона прикрашала красивими візерунками з розфарбованих голок дикобраза. Згодом вона дізналася про властивості всіх цілющих трав і листя й стала лікувати хворих.

Суякі була добра до нас і ніколи не сумувала. Коли ми оплакували батьків, вона намагалася розрадити нас і розвеселити. Бідність не пригнічувала її. Вона легко зносила всі злигодні й нестатки і часто говорила про те, як ми розбагатіємо, коли я виросту, ходитиму на війну, приганятиму стада коней, полюватиму і обмінюватиму хутра на товари білих торговців, які нещодавно з’явилися на півночі нашої країни. Тоді ще не було 1торговців на берегах Міссурі та її приток. Ми були дуже бідні. Щоправда, не голодували, нам завжди перепадав хоч найпісніший шматок м’яса. Та й одягу в нас гарного не було, серед ровесників ми скидалися на старченят. Але найтяжче нам було тоді, коли плем’я кочувало. Ми не мали коней і пленталися позаду з нашими собаками. Я почувався особливо пригніченим, коли поруч мої товариші гарцювали на конях і глузували з мене, пішого. Тоді я просив у богів, щоб швидше вирости, і заспокоював себе тим, що колись неодмінно матиму більше коней, ніж вони.

Минуло кілька зим та літ, і нарешті настав той день, коли я вбив першого бізона. Наш добрий друг Не-Бігун подарував мені справжній лук і справжні стріли з крем’яними наконечниками. А наступного ранку ми з Пітакі, запрягши собак у візок, вирушили на полювання. Я твердо вирішив не повертатися без м’яса. Поблизу табору було мало дичини, і лише над полудень ми побачили маленьке стадо бізонів, яке прийшло на водопій до річечки. Я підповз аж до краю кручі, біля підніжжя якої протікала річечка, натягнув тятиву, і стріла вп’ялася в спину великого бізона. Поранена тварина кинулась тікати, решта стада повернула за нею. Ми з Пітакі, поганяючи собак, помчали навздогін і, продершись крізь чагарники, побачили пораненого мною бізона. Мертвий, він лежав на траві. Ой, який я був гордий! Пітакі танцювала навколо величезної тварини, обіймала мене і навіть собак.

— Брате, — вигукувала вона, — настав кінець нашій нужді! Будемо їсти язики бізонів і найкращі шматки м’яса. Швидше, швидше! Розріжмо тушу! Дістань ножа!

На щастя, ніж у мене був — справжній, залізний ніж. Його я купив у торговця, віддавши за нього три боброві шкурки, подаровані мені Не-Бігуном. Швидко здер я шкуру з бізона, розсік тушу і повантажив на візок усе м’ясо; собаки ледве його везли. Як здивувалася і зраділа стара Суякі, коли ми принесли м’ясо у вігвам! Старенька навіть заплакала на радощах. Відтоді я завжди постачав її м’ясом і шкурами, а коли мені повернуло на п’ятнадцяту зиму, я взяв у кредит у білих торговців три пастки і став ловити бобрів. Невдовзі ми мали свої ковдри, куплені за шкурки спійманих мною бобрів.