Джеймс Шульц - Ловець орлів

Усе це скоїлося значно швидше, ніж я розповідаю. Прокинувся весь табір. Коли я скочив на свого вороного, з вігвамів повибігали люди, розмахуючи зброєю; одного з ворогів мій кінь збив із ніг, коли той вискочив з вігвама. Загриміли постріли, задзижчали стріли, але я вже виїхав із табору й озирнувся, чи їде за мною Прадавній Борсук. Його кінь, незвично плигаючи, біг досить швидко, а люди, що гналися за Борсуком і стріляли з луків, уже почали відставати. Я знав: у погоню за нами пошлють вершників, і стримав свого коня, щоб спитати, чим я можу допомогти ватажкові.

— Я поранений! Допоможи мені! Зіскоч на землю й переріж путо! — гукнув він, під’їжджаючи до мене.

Щойно я виконав його прохання і знову скочив на свого коня, як із табору виїхав загін вершників. Я подумав, що порятунку вже немає, але Прадавній Борсук гукнув мені:

— Сміливіше! Поганяй коня щосили! Зараз ударить гроза, і ми врятуємося.

Справді, гроза насувалась, але я страшенно хвилювався і не помітив цього. Ураз зірвався вітер, замиготіла блискавка, загримів грім, чорні хмари затягли небо. При світлі блискавки я розгледів чотирьох вершників, що настигали нас. Один із них вирвався вперед, чимдуж поганяючи свого коня.

Прадавній Борсук відстав од мене, і я притримав свого коня. Порівнявшись зі мною, ватажок запитав:

— Ти мене не покинеш? Стріла вп’ялася мені в плече, і я не зможу стріляти.

На те я відповів:

— Я залишуся з тобою!..

— Тоді ти повинен зупинити першого вершника.

Я озирнувся і в темряві ледве розгледів темну постать, що наближалася до нас. Коли спалахнула блискавка, я побачив у нього в руці рушницю. Ой, як мені стало страшно! Я боявся цього чоловіка, боявся його рушниці — грізнішої зброї, ніж лук. Ще жодного разу я не стикався віч-на-віч із ворогом. Часто я чув розповіді наших воїнів про те, як билися вони з ворогами, з якою несамовитістю кидалися в бій. Але я ще ніколи не переживав таких почуттів. Цієї хвилини я думав про далекий маленький вігвам, про сестру і добру Суякі.

— Поверни коня! — крикнув Прадавній Борсук. — Поверни коня і мчи, припавши до гриви, йому назустріч, інакше він пустить тобі й мені кулю в спину!

Я затремтів од його слів. Нарешті я заблагав у богів помочі, мужності, і вона прийшла до мене. Стискаючи рукоятку кийка, я повернув свого вороного і поїхав просто на воїна з племені «проткнуті носи». Знову спалахнула блискавка. Він побачив мене і вистрілив, але я пригнувся до шиї коня, й куля пролетіла у мене над головою. Підскакавши до нього, я хотів замахнутися кийком, але в цю мить блискавка знову прорізала небо, і я побачив, що ложе рушниці майже торкається мого коліна, а вершник насипає пороху. Я простяг руку, схопив рушницю й щосили смикнув її. Вона залишилася у мене в руках, а вершник учепився мені в ногу. Я вдарив його ложем по руках, він зойкнув од болю й відпустив мене. Кінь його метнувся вбік, і воїн почав кликати своїх товаришів. Я не став переслідувати його, а, повернувши коня, помчав назад, доганяючи Прадавнього Борсука. Нарешті я побачив його у світлі блискавки і, під’їхавши до нього, закричав:

— О, вождю! Я відібрав у нього рушницю. Тепер він беззбройний.

— Це добре, але все-таки він переслідує нас і кличе на допомогу своїх товаришів, — відповів він.

І саме цієї миті вперіщив дощ, ще дужче завив вітер, знову замиготіли блискавки. Озирнувшись, я побачив ворога, в якого відібрав рушницю. Він переслідував нас і все кликав товаришів.

— Спробуємо втекти від нього! — гукнув мені Прадавній Борсук. — Повернімо на північ.

Ми повернули на північ і помчали під зливою, але ворог не відставав. Блискавки вже не освітлювали неба. Потім ми звернули на схід, а вітер і шум дощу заглушили тупіт наших коней. На узліссі ми зупинились і прислухалися, але не почули ні вигуків ворогів, ні кінського тупоту. Тепер ми були певні, що уникли ворога.

Ми не знали, де наш загін і коні — праворуч чи ліворуч од нас. Навмання повернули праворуч і поволі поїхали узліссям, тихенько окликаючи товаришів. Несподівано ми наткнулися на них; усі були в зборі й чекали нас. Аж тоді Прадавній Борсук уперше поскаржився на біль у плечі й попрохав витягти стрілу.

Під дощем у темряві неможливо було вибратися з лісу і вивести всіх захоплених нами коней. Але залишатися тут до ранку ми не могли, знаючи, що на світанку всі воїни «проткнуті носи» спробують догнати нас.