Джеймс Шульц - Ловець орлів

Увечері чорний-білий чоловік та його дружина-кроу прийшли до нас у гості. Він розпитував нас про пікуні і про те, чому ми розлучилися з ними. Сказав, що пікуні — лихі люди, постійно ворогують із кроу, та й воїни з них нікудишні. Безліч разів водив він кроу на бій і сам убив багатьох пікуні. Нам гидко було слухати його розповідь, але водночас я тішився, спостерігаючи, як міниться на обличчі від гніву батько. Це була добра ознака: хоч батько і лаяв пікуні, але досі ще відчував себе одним із них. Мати теж це помітила.

Дні минали, а кроу не з’являлися. На берегах обох річок водилися бобри, і я щовечора ставив пастки. Вдень я полював, постачав м’ясо сім’ї та людям із форту.

Батько не брався ні за холодну воду і здебільшого мовчав. Вигляд у нього був пригнічений. Якщо він зрідка й заводив мову, то лише про свої талісмани та коней та як він їх собі поверне. Хай-но ми опинимося в безпеці біля кроу — і він знову подасться в країну ассінібойнів.

Минув майже місяць. Одного дня, після полудня, в долині показалися кроу. Вони рухалися в пониззі річки, женучи тисячні табуни і безліч в’ючних коней. Вождь, ватажки кланів, старші воїни їхали попереду, лишивши далеко позаду головну колону. Наблизившись до форту, вони почали стріляти вгору з рушниць, вітаючи білих. Усі були в бойовому вбранні, і я ніколи не бачив таких нарядів. їхній одяг, щити, заквітчані пір’ям головні убори вразили мене неймовірно.

Ми стояли біля свого вігвама й дивилися на кроу, що під’їжджали до форту. Мій батько не вийшов із вігвама. Здавалося, він не знав, що йому робити. У нього не було ні коней, ні подарунків для вождя і ватажків, він соромився підійти до вождя й сказати:

«Я бідняк. Пожалій мене».

Воїни позлазили з коней неподалік від нашого вігвама, зміряли нас допитливими поглядами і, привітавшись із білими, попрямували у форт. Інші взялися до роботи: напинали на узліссі вігвами, знімали з коней поклажу.

Коли кроу розбили табір, моя мати дістала подарунки, які Сах-кві-ах-кі доручила передати жінці арікарі і гукнула мене й сестру. Ми втрьох подалися до кроу. О, як вони дивилися на нас, коли ми проходили табором, запитуючи на мигах, де стоїть вігвам Плямистої Антилопи! Одні нічого нам не відповідали, інші посилали аж у кінець табору. Ніхто не всміхнувся, не спитав, хто ми. Лише згодом я збагнув, у чому причина: вони впізнавали в нас пікуні. За узорами на наших мокасинах. Ми обійшли весь табір, і нарешті одна старенька жінка показала нам вігвам Плямистої Антилопи. Зайшовши до нього, ми побачили молоду жінку, яка подивилася на нас здивовано, всміхнулась і запросила сісти. Ми сіли. Мати на мигах запитала:

— Ти з племені арікарі?

— Так, — відповіла жінка.

— Чи є в тебе подруга з племені майданів, з якою одружився білий торговець?

— Так, так, — швидко відповіла вона.

Мати вручила їй мішок з подарунками, пояснивши, що їх передала подруга. Зустріли ми її на Великій річці, де її чоловік будує торговий форт.

Ох і вродлива ж була ця жінка арікарі й літами трохи старша за мене. Коли вона дістала з мішка ковдру, тканини і намисто, обличчя в неї проясніло.

Мати сказала їй тоді:

— Твоя подруга — також і моя подруга, і я прошу тебе — пожалій нас. Ми покинули рідне плем’я, бо мій чоловік розгнівався на нього. Ворожі загони забрали в нас табуни, заволоділи талісманами чоловіка і всім нашим майном. Чоловік каже, що ми мусимо жити з кроу. Але ми бідні, не маємо подарунків для ватажків. Пожалій нас: поговори із своїм чоловіком. Нехай він заступиться за нас перед вождем і ватажками:

— Я тобі друг, не бійся, — відповіла Жінка-Кроу. — Мій чоловік — ватажок, тож інші ватажки прислухаються до його слів.

Вона дістала з парфлечі червону ковдру і пояс, оздоблений голками дикобраза. Ковдру вона подарувала моїй матері, а пояс сестрі. Тоді-бо, сину мій, і зав’язалася моя дружба з Жінкою-Кроу, що триває і донині. Але чи міг я тоді знати, що на схилі літ ми житимемо з нею отут, разом із Сах-кві-ах-кі, в таборі мого народу?..

Коли ми повернулися додому, батько все ще сидів зажурений на своєму ложі. Ватажки, провівши переговори з начальником форту, розійшлися по вігвамах, але жоден не заглянув до батька, жоден не прислав запрошення викурити з ним люльку. Це не віщувало нам нічого доброго: якщо плем’я не захоче нас прийняти, якщо ватажки проженуть нас, то нам буде кінець. Воїни, котрі втратили друзів, рідних у боях із пікуні, вистежать нас і повбивають. Мати розповіла батькові про свою зустріч із Жінкою-Кроу і про те, що та пообіцяла допомогти нам. Він засміявся й сказав, що нам у нашому становищі жінки нічим не зарадять.