Джеймс Шульц - Ловець орлів

Над полудень мене змінив батько. Я заснув, але спав недовго. Мати й Нітакі тільки й думали про те, коли б швидше нарвати вишень. Вони розбудили мене й спитали, чи не пора вже йти у вишняк. Я подався до лісу, розшукав батька. Він сказав — ранувато ще, але запропонував піднятися з ним на рівнину і, якщо там тихомирно, подати жінкам сигнал. Я привів пару коней для матері й Нітакі: вони хотіли нарвати вишень більше, ніж могли донести, — щоб насушити й на зиму.

Піднявшись на рівнину, ми довго розглядалися увсібіч, але ніщо не провіщало наближення ворожого загону. Нарешті я обернувся й почав розмахувати ковдрою. Жінки стояли на узліссі. Помітивши наш сигнал, вони скочили на коней і поїхали до вишняка. Ми приєдналися до них. Тепер нам вишні здалися солодшими, ніж уранці. Наївшись досхочу, ми заходилися наповнювати наші парфлечі. Батько допомагав, і це розсмішило маму: не часто побачиш воїна, щоб рвав для сушіння вишні.

Раптом нас налякав сестрин крик. Ми озирнулись і подивилися вниз, куди вона показувала рукою: якийсь вершник квапливо гнав долиною коней. До нього було далеченько, не роздивишся все добре, але ми нітрохи не сумнівалися, що це наш табун. Злодій погнав його спочатку лісом, далі верболозом і вже подолав чималу відстань, перш ніж виїхати на відкриту рівнину.

Ми не вірили своїм очам. Невже нас спіткало нове лихо? Стояли мовчки й дивилися услід табунові. Нарешті батько скочив на коня, яким приїхала мати, а мені звелів сісти на іншого.

Ми пустилися навздогін, але невдовзі мусили зупинитись: сидіти у жіночих сідлах було чистою мукою. Поскидавши сідла, ми помчали далі. Про те, що погоня наша марна, ми знали з самого початку. Для матері й сестри я спіймав двох старих в’ючаків, які ледве тягли ноги. Ми підганяли їх як могли і чим могли, просили богів і сподівалися на чудо, що нам вдасться наздогнати одинокого ворога.

Спочатку ми їхали долиною вздовж річки, потім повернули на схід і піднялися на рівнину. Але тут ми припинили свою погоню. Вершник із нашим табуном був уже далеко від нас. Він переходив гряду пагорбів, і ми могли розрізнити на голубому тлі лише маленькі цяточки. Ми стежили за ними, поки вони зовсім не зникли з очей. Потім повернули коней назад і попрямували до табору.

Батько їхав попереду, похмурий, мовчазний. У житті я не почував себе так кепсько, як тепер. Це були мої коні! Я заробив їх тяжкою працею. Я любив їх, пишався ними і щойно втратив назавжди. Признаюся тобі щиро: я ридав дорогою до табору.

Мати й сестра зустріли нас на узліссі й, не сказавши ні слова, попленталися за нами. В таборі нас чекала ще одна несподіванка: ворог перерив усі наші речі, забрав торбу з талісманом — кругленьким прозорим камінцем, що притягує вогонь Сонця, батькове сідло, зникли також лук, стріли і розкішний сагайдак, якого подарував мені Білий Вовк.

Не зронивши ні слова, батько подався до річки і сів над водою. Мати заходилася перебирати пожитки — що необхідно взяти з собою, а що залишити. Крім вігвама та вігвамних жердин, у нас було ще вісім в’юків. Ми ж могли взяти тільки два за умови, що всі четверо підемо пішки.

Невдовзі мати навідкладала стільки речей, що годі було їх забрати. їй жаль було розлучатися з ними. Вона підійшла до мене, сіла поруч і заплакала. Плакала й сестра, а я ледве тамував сльози.

Повернувся батько й сказав:

— Заходить сонце. Пакуйте речі. Рушатимемо!

— Ні, ні! — заголосила мати. — Ми не хочемо йти далі! Повертаймось назад! Повертаймося до нашого племені. О муже мій, невже ти й досі не бачиш, що боги відвернулися від нас із того часу, як ми покинули пікуні. Ми втратили все! Вороги украли Люльку Грому і другий твій талісман, вони забрали наш табун. Згадай, як важко працював твій син, щоб купити тих коней. Зваж, які безпомічні ми стали, а навколо нас чимало ворожих загонів. Одступися від своєї клятви та їдьмо до табору нашого народу.

Я стежив за виразом батькового обличчя. Він напружено слухав, обмірковував материні слова. Мені здалося, що він уже вирішив послухатися материної ради. Та мої сподівання розвіялись, як тільки він сказав:

— Ні! Ми не повернемось назад! Ми підемо далі! Не хочу я з’являтися на очі пікуні, як той жалюгідний злидень. Я відведу вас до кроу, а сам знову подамся в табір ассінібойнів і заберу коней та люльку.

І все-таки батькова мова вселила мені малесеньку надію. «Не гнів, а сором заважав йому повернутися до пікуні, — міркував я. — Він соромиться нашої нужди, нашої убогості. Якби мені вдалося купити новий табун, то батько, мабуть, пересилив би себе й повів нас додому, до рідного племені».