Ми довго вагалися, які речі брати з собою, а які покинути: зрештою кожна дрібничка ставала нам у пригоді. Взяли ми вігвам — саме накриття, без жердин, одяг, кілька ковдр, знаряддя для вичинки шкур, порох, кулі і два жовтих казанки, які ми придбали в Червоних Курток на півночі за сорок бобрових шкурок. Усе це ми повантажили на двох коней. Решту речей ми й не думали ховати, покинули просто неба і рушили на південь.
Спустившись до річки, ми поскидали мокасини і вбрід перейшли на другий берег. Я першим вийшов з води і, взуваючись, помітив на піску свіжі відбитки людських ніг. Сліди вели до лісу. В кущах я знайшов пару зношених мокасинів. Трава довкола була витоптана. Я здогадався: тут лежав воїн, який вистежив нас і забрав наших коней. Я уважно оглянув мокасини і згадав, що вже бачив цей дивний узор із червоних, голубих та жовтих голок дикобраза. Помилки не могло бути: ці мокасини носив воїн із загону чейєнів.
Я вернувся на берег і показав свою знахідку батькові. Проте він не міг пригадати, чи бачив раніше ці мокасини, але мати впізнала їх і навіть описала зовнішність того воїна, взутого в них: стрункий, рослявий, довговолосий, у коси вплетені смужки з хутра видри.
— Чи не однаково, який у нього вигляд? — сердито мовив батько. — Він нас вистежив і пограбував. А ми були сліпі й не бачили, як він ішов по нашому сліду.
— Не думаю, що він зробив це зі згоди свого вождя, — мовив я.
— Авжеж, — підхопила мати. — Їхній вождь — добра людина. Він не бажав нам зла.
Батько гірко засміявся:
— Добра людина, кажеш? А я певен, що вождь послав свого найкращого бігуна й розвідника, щоб заволодіти моїм талісманом. Але настане день, коли я зустрінуся з ним і поквитаюся.
Вперше довелося нам так довго йти пішки. Ми з батьком не відчували втоми і могли йти цілу ніч. Але мати й сестра вибились із сил і ледве переставляли ноги. Коли Семеро показували північ, Нітакі заплакала, опустилась на землю і сказала, що далі йти не може.
— Ти поїдеш верхи! — вигукнув батько і звелів мені допомогти йому.
Ми зняли добру половину вантажу з коня, якого вів батько, і посадили на нього сестру. Зняту поклажу ми нав’ючили на другого коня. Нещасні тварини аж застогнали під важкою ношею. Я мимоволі подумав: через батька страждаємо не тільки ми, а й наші коні.
Від річки Мушлі до річки Йєллоустон відстань велика; ще довшою вона здається, якщо йдеш пішки, а всі дощові калюжі повисихали. Коли розвиднілося, нам було досі ще далеко до річки, біля якої жили кроу. Нестерпно хотілось пити: батька й мене спрага мучила дужче, ніж жінок. Ми ледве ворушили язиками. У мене було таке відчуття, ніби мені в рот насипали піску.
Мати про щось мене спитала, але я відповів таким хриплим голосом, що вона нічого не розібрала. Тоді вона простягла руки до сонця, що сходило, і вигукнула:
— О велике Сонце, зласкався над нами! Великий володарю світу, пожалій нас! Настав на розум чоловіка мого, який приніс моїм дітям стільки страждань!
Дослухаючись до її молитви, батько похнюпився і не сказав ні слова. Потім він піднявся й рушив далі, а ми, натомлені, попленталися за ним. На півдні вже виднілися порослі кущами береги Йєллоустон, а за ними простягалась широка долина річки Гірський Баран. Над полудень ми наблизилися до гряди пагорбів, за якими починався спуск у долину. «Ще трохи — і ми підійдемо до річки, нап’ємося й скупаємося», — подумав я.
Раптом на вершині пагорба з’явився вершник. Він подивився на нас, потім повернув коня і спустився в долину. Ми зупинились, але як тільки він зник з очей, пішли далі. Нам однаково було, чи повмираємо від спраги, чи нас повбивають вороги.
Піднімаючись на вершину пагорба, ми очікували нападу і тримали рушниці напоготові. Але нікому було нападати на нас. Ми подивились на долину, на річку і побачили одинокого вершника. Він переїхав на протилежний берег і поскакав у пониззя річки.
— Ха! Не ворог і не друг! — озвався батько. — Йому нема до нас діла.
Вдалині, де зливаються дві річки, струмився димок: ясна річ, там хтось розбив табір. Мати дивувалася, хто б це міг бути. Мене ж пекла думка: як би скоріше вгамувати спрагу. Ми чимдуж кинулися до річки. Змучені коні, зачувши воду, нашорошили вуха і з останніх сил подибали слідом. Пили ми довго, і вода здавалася нам як ніколи смачною. Познімавши з коней поклажу, ми з батьком вернулись до річки й викупалися. Тим часом мати й сестра зготували обід із наших мізерних запасів м’яса. Поївши, ми вклалися у затінку дерев, а батько вартував, поки ми спали. Коли споночіло, він розбудив нас.
Читать дальше