Джеймс Шульц - Ловець орлів

І от одного літнього дня біда таки сталася: берег обвалився, накривши трьох жінок. Відтоді пікуні перестали сюди ходити, а річку, що називалась Барвною, почали називати «Та, що їх присипала».

Наступного ранку ми зупинилися біля підніжжя Чорної гори й провели тут цілий день. Довкола стояла тиша. Здавалося, крім нас чотирьох на землі нема більше жодної душі, і ми були першими людьми, яких побачили тутешні тварини. Батько пояснив, що пікуні полюють на цих рівнинах дуже рідко, бо військові загони, які вторгаються в нашу країну, неодмінно сходять на Чорну гору, щоб з її вершини розглядіти околишню місцевість. Але й вони не затримуються тут — ходять на звіра вряди-годи. Ось чому тварини, які водяться в цих краях — олені, антилопи, лосі, бізони, — майже не бояться людини.

Пополудні я заступив вартувати. Коли сонце повернуло на захід, я взяв лук і пішов полювати, аби хоч трохи роздобути м’яса. Рушниці я не брав, адже мій постріл міг прикувати увагу ворогів. Мені не треба було далеко ходити: вартуючи, я бачив, як різні звірі, стадо за стадом, проходили поблизу нашого табору, спускалися в улоговину і невдовзі поверталися назад. Мені стало ясно: вони ходять до водопою.

Зайшовши в улоговину, я побачив довге глибоке озеро, затиснуте кам’яними берегами. Звірині стежки тяглися від озера до краю улоговини, а далі змійками розбігалися по пологих схилах.

Я зачаївся в гущавині біля однієї з бічних стежок. Незабаром показалося стадо антилоп, яке вів великий самець. Припавши до землі, я став чекати, поки ватажок стада порівняється зі мною. А тоді миттю піднявся, щосили натягнув тятиву й вистрілив. Стріла влучила в ціль. Ватажок високо підстрибнув, рвонувся вперед і впав. Стадо, напираючи ззаду, круто розвернулось і кинулося навтіки. За кілька кроків од стежки лежала моя стріла, вся червона від крові, вона вцілила між ребра і вийшла навиліт. Цим пострілом я пишався: я зрозумів, що вже маю сильну руку й метке око дорослого чоловіка.

Спустившись на стежку, я нагострив ніж на гладенькому плескатому камені й заходився лупити шкуру із антилопи. Та не встиг я оббілити й півбока, як у кущах наді мною щось зашаруділо, а потім засопіло, заплямкало. Сумніву не було — ведмідь!

Два — три стрибки — і я опинився біля лука, схопив його й прикипів на місці: з кущів справа від мене на стежку видибав здоровенний старий грізлі.

Я повернувся, збіг стежкою вниз, обігнув озерце і, піднявшись на протилежний схил улоговини, озирнувся: ведмідь, поклавши передні лапи на мою антилопу, здирав м’ясо з ребер. Я помчав у табір і розбудив батька. Схопивши рушниці, ми поспішили кружним шляхом туди, де лежала моя здобич. Ведмідь їв м’ясо, не помічаючи нас. Батько вистрілив, я теж, обидві кулі пробили ведмедеві серце — він стрепенувся і впав на антилопу. О, скільки було радості!

Відтягнувши ведмедя вбік, ми злупили з антилопи шкуру і вирізали найсмачніші шматки м’яса. Позрізавши пазурі з передніх лап грізлі, батько вирішив узяти ще й шматок ведмежої шкури.

— Щоправда, нема в мене Люльки Грому, — промовив він, — але незабаром я поверну її. Тим часом у мене в інший могутній талісман — прозорий камінець, що притягує вогонь Сонця, його я загорну в цей шматок ведмежої шкури. — І батько здер зі спини ведмедя смугу шкури.

Того вечора біля Чорної гори ми були веселі й щасливі. Виспалися, відпочили і завершили день вдалим полюванням. Пов’ючивши пожитки, ми вирушили в дорогу, прямуючи до широкої стежки, що тяглася вздовж підніжжя Снігових гір.

Сходило сонце, коли ми підійшли до долини річки Мушлі. Спускаючись схилом, порослим вишняком, ми помітили, що вишні вже дозріли, а віти угинаються під плодами. Мати й Нітакі тут же захотіли спинитися й нарвати ягід, але батько заперечив.

— Ми мусимо спочатку знайти собі сховок у лісі, — пояснив він, — а ввечері, якщо все гаразд буде, ви повернетесь сюди й нарвете вишень повні парфлечі.

З’їжджаючи з гори, ми зривали ягоди у жмені. Вони були вже стиглі й добре гамували спрагу. Та й пройти повз такі смачні плоди й не скуштувати виявилося нам не під силу.

Ми зупинились у густому тополиному гаю на березі річки. Поки мати з сестрою розводили багаття й пекли м’ясо, ми з батьком оглянули стежку, що вела через гай, а далі вздовж берега. Крім звіриних слідів, ми не знайшли на ній жодного відбитку людської ноги. Не помітили ніде й решток багаття: отже, ні кроу, ні пікуні, ні інше плем’я не ставало тут на відпочинок.

Після сніданку я вартував, а решта спали. В гаю росла густа трава, і я пильнував, щоб коні не забрели на долину. Часто виходив я на узлісся, озирав галявини й схили рівнини. Бізони спускалися на водопій до річки і довго стояли в прохолодній воді або, вийшовши на берег, лягали в траву. На звіриних стежках я знайшов відбитки ведмежих лап: напевно, ведмеді побували тут недавно. Я пильно видивлявся їх, але ранок був спокійний, і ведмеді відлежувалися в затінку.