Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Не щастить мені, — зажурився батько. — Як я міг схибити з такої близької відстані?

— У тебе нова рушниця, — нагадав я. — Ти стріляв із неї вперше.

— Ні, виною тут не рушниця. Від мене відвернулися боги. Сьогодні я надто стомився, але завтра вранці візьму свій талісман — шматочок льоду, що притягує з неба вогонь — і помолюся богам. Не вірю я Короткому Лукові, що Сонце гнівається на мене, коли я беру в нього вогонь.

Того дня ми вирішили не ставити вігвама. Поснідавши, полягали в кущах, поблизу річки. Щоправда, батько лишився вартувати і пильнував, щоб коні не забрели на поляну. Опівдні я прокинувся і змінив батька. Невдовзі встала мати й почала вискоблювати сало із шкури лева. Блукаючи долиною, я натрапив на покинуту стоянку пікуні. Вогнища вже погасли, але під товстим шаром попелу ще тліли жарини: виходить, минуло не більше доби, як плем’я знялося звідси. Широка стежка слалася до верхів’я річки. Як мені кортіло піти цією стежкою!

Я повернувся до коней, сів на землю і задумався. Щасливо почався для мене день! Батько правду каже: один влучний постріл приніс мені десяток коней. Кроу дорого платили за шкуру гірського лева. Вони вважали її великим талісманом, шили з неї сагайдаки, вбрання для воїнів, укривали сідла, вирушаючи на війну.

Я згадав гірського барана. Він мав зіркі очі, швидкі й надійні ноги, проте став легкою здобиччю для ворога. «Ми схожі на цього барана, — міркував я. — Мандруємо країною, де часто-густо підстерігають військові загони, перед якими ми такі ж безпомічні, як той баран перед гірським левом». Здавалося мені, що зустріч із ворогом для нас неминуча, і ми ніколи не доберемося до табору кроу. А якщо й приб’ємося до них, то чи приймуть вони нас? Я довго молився богам, аби вони зласкавилися над нами. Просив допомоги у своїх чотирьох таємних помічників, бо розумів, що порятунку нам чекати нема звідки.

Увечері перед від’їздом ми з батьком піднялися на схил рівнини й оглянули місцевість. Ми не помітили нічого, що викликало б у нас тривогу. Пооддалік пройшло стадо антилоп, кілька вовків і койотів, на водопій до річки спускався бізон-самець, пролетів орел, несучи в пазурах кролика.

Ми вже намірилися йти до табору, як раптом нашу увагу привернула чудна поведінка бізона. Він зупинився недалечко від нас, замотав головою, потім кілька разів підстрибнув високо, став цапа і передніми ногами почав перебирати в повітрі. Велика неповоротка тварина стала напрочуд проворною. Видовисько було кумедне, аж я зареготав.

— Не смійся, — посуворішав батько. — Може, це чародійство! Очевидно, древній танець бізонів. У сиву давнину бізони навчили цього танцю наших предків. І от сьогодні я побачив своїми очима, як вони танцюють. Пильно дивися! І слухай! Здається, що співає.

Бізон широко розчепірив ноги і знову замотав головою. До мене долинув приглушений шум, схожий на дзижчання бджіл або тихе, протяжне завивання вітру в горах. Та враз шум затих: бізон рвонувся вперед, задерши хвоста, і помчав схилом униз, просто до табору, де мати й Нітакі пакували пожитки. Коні з переляку розбіглися, мати й сестра, полишивши роботу, заховалися за високою тополею, а бізон, пролетівши повз них, шубовснув у воду й переплив річку. Вибравшись на сушу, він знову пустився стрілою. Ми стежили за ним, аж поки він розтанув у присмерках, що дедалі густішали.

— Чорна Видро, сину мій, — заговорив батько, — ми стали свідками незвичайного дива: ми побачили древній танець бізонів.

Я, звичайно, повірив і ще довго не сумнівався в цьому. Згодом я розповів цю історію Кі-пі. Він засміявся.

— Ніяке це не чаклунство, — сказав він. — У бізона просто заболів живіт. А вибрикував він, чи то пак танцював, щоб угамувати біль.

Мабуть, Кі-па мав рацію, хоч я не зовсім із ним згоден. Багато див коїться на наших рівнинах. А от пояснити ми не все можемо.

Поки ми спускалися в долину, мати й Нітакі вже оговталися від переполоху і з цікавістю вислухали нашу розповідь про древній танець бізонів.

Осідлавши коней, ми вирушили в дорогу. Стара стежка, прокладена пікуні, а ще раніше — кроу, вела звідси до Жовтої річки. Це був найкоротший шлях, але батько вирішив їхати іншою дорогою: спочатку обігнути Чорну гору і відроги Снігових гір, а потім повернутися до річки. Він вважав, що на цьому шляху нам не зустрінуться вороги.

Їхали ми всю ніч. Схід сонця застав нас посеред голої рівнини. Ми не перепочивали, бо ніде було сховатися, та й води не було поблизу. Ми поїхали й над полудень спустилися в долину Жовтої річки. Зупинилися в лісі, на просіці. Мати назбирала хмизу й попросила батька підпалити його талісманом, що притягує вогонь Сонця, але батько, похитавши головою, сказав: