Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Брате, як же ти її знайдеш у ворожому таборі? — запитав Білий Вовк.

— Я проникну в табір поночі, пробиратимуся потайки, зазираючи в кожен вігвам, поки побачу свою люльку, а коли вороги поснуть, заволодію нею.

— І тут-таки загинеш, — заперечив Білий Вовк. — Не встигнеш відбігти кроків на десять, як вороги схоплять тебе і знімуть скальп.

— Повертайся краще до нас, — мовив Самотній Ходак. — Прошу тебе, заради своєї дружини і дітей повертайся до нас!

— Еге ж! Щоб ви знову мене одшмагали! — вигукнув батько. — Годі! Облиште пусті балачки! Я залишаюсь із Коротким Луком.

Мовчки виходили з вігвама наші родичі й друзі, а Короткий Лук сказав наостанок:

— Приготуйся! Завтра вранці ми знімаємося з місця.

Чи варто розказувати, як ми — мати, сестра і я — знову зажурилися? А ми ж такі надії покладали на цю розмову! Наші сподівання не справдилися. Розпрощавшись із рідним племенем, ми знову йшли назустріч новим поневірянням.

Через три дні ми прибули з «череванями» до Маленької річки. Мій батько цілком одужав і взявся до роботи. Він ходив полювати з моєю рушницею або ставив пастки на бобрів. Перші двадцять шкурок він вирішив обміняти на рушницю для себе.

Нітакі, моя мати і я не дуже журилися в таборі «череванів». Як я вже казав, багато хто з тутешніх воїнів одружився з дівчатами з племені пікуні, а їхні діти говорили моєю рідною мовою. Якщо в нас не було ніякої роботи, а батько полював, ми згадували ті щасливі дні, коли пікуні й «черевані» жили поряд біля форту Кі-пи.

Того ранку, як ми покидали форт, мати довго гомоніла з Сах-кві-ах-кі, дружиною Кі-пи. Нітакі і я часто запитували її, про що вони тоді розмовляли, але мати лише відповідала:

— Колись ви про все довідаєтесь. Якщо збудеться те, про що ми говорили, ми всі будемо щасливі.

Літо стояло тепле. Під лагідним сонцем дозрівали, наливаючись соками, ягоди на кущах. Одного разу погожої літньої днини батько поїхав перевірити свої пастки й невдовзі повернувся задоволений і веселий. До сідла в нього було прив’язано три боброві шкурки.

Ми троє сиділи перед входом до вігвама, дивилися на батька й раділи його удачі. Коли в батька все ладилося, коли він наспівував свою улюблену пісню й усміхався, нам усім було радісно на душі. Чи могли ми знати, що цей гарячий сонячний день закінчиться для нас бідою?

Послухай-но, сину мій, що трапилося з нами. Тієї погожої днини, пополудні, батько з Коротким Луком сиділи в затінку нашого вігвама, гомоніли й курили. Мій батько завів мову про свій талісман — кругленький, прозорий як лід, камінець, що притягує вогонь Сонця. Прикуривши ним свою люльку, він сказав:

— Це наймогутніший талісман серед усіх талісманів, якими володіють пікуні та «черевані»!

— Як сказати, може в руках того, хто його зробив, він справді наймогутніший, — відповів Короткий Лук.

— Що ти маєш на увазі? — спитав батько.

— А ось що: цей талісман білої людини та її богів, нам, жителям прерій, не підходить. Що, коли Найверховніший розгнівається на тебе за те, що ти крадеш у нього вогонь? Я б не став користуватися ним у своїх молитвах.

— Ха! Нічого ти не розумієш! — вигукнув батько. — Я вірю, що це могутній талісман. Кі-па підтвердив це. Він могутніший за твій древній вогонь блискавки. Адже що ти можеш робити зі своїм вогнем? Хіба підтримувати його…

— Чудодійна сила мого вогню не дала тобі померти після зміїного укусу, — заперечив вождь. — Коли ти блукав, я щодня молився вогню за тебе. Якщо ж мій вогонь нічого не важить, то я більше не проситиму в нього помочі для тебе.

— І не треба. Обійдуся без твого вогню і будь-якої твоєї допомоги! — гнівно вигукнув батько.

О, як боляче було нам слухати, що батько так розмовляє із своїм найкращим другом!

Вождь нічого не відповів йому. Він мовчки віддав люльку, підвівся й поволі попрямував 4до свого вігвама.

Докуривши люльку, батько вибив із неї попіл і гукнув:

— Чорна Видро, іди прижени коней! Дружино й дочко, пакуйте речі, складайте вігвам! Сьогодні ми вирушаємо звідси!

— О, не давай волі своєму гніву! — заблагала мати. — Короткий Лук не розсердився, він тільки жаліє тебе.

Навіщо вона сказала таке?

— Я не хочу, щоб мене жаліли! — скипів батько. — Нічиєї допомоги мені не треба! У мене є талісман, сильніший за вогонь, посланий блискавкою. Прижени коней! Складайте вігвам! Я хочу покинути цей табір!

Звичайно, ми не могли піти проти волі батька. Мати й сестра заходилися складати вігвам, я побіг по коней. Коли я повернувся, всі пожитки було вже спаковано. Ми осідлали коней, повантажили в’юки і рушили в дорогу.