Джеймс Шульц - Ловець орлів

Але пазурі по праву належали мені, як належить-переможцеві скальп з убитого ним ворога. Мені хотілося зробити з них для себе намисто, як доказ героїчного вчинку. Діставши з-за пояса ніж, я позрізав пазурі з обох передніх лап і загорнув їх у мою закривавлену ковдру, яку тим часом принесла Нітакі. Потім знайшов рушницю й зарядив її.

Ми спустилися до річки. Ведмежат на березі вже не було, більше ми їх і не бачили. Я зайшов у воду, висмикнув кілочок і витяг на берег пастку з бобром. Ведмедиця не зіпсувала хутра. Ми хутко здерли шкуру і знову поставили пастку. Друга та третя пастки були порожні.

Повертаючись додому, ми з Нітакі зайняли наш табун і погнали до табору. Мати вже чекала нас надворі. Коли ми з табуном наблизились до вігвама, вона гукнула батька:

— Подивися-но, як працював твій син, поки тебе не було. Це його коні — всі, окрім тих трьох, яких подарував тобі Короткий Лук.

— Не може бути! — вигукнув батько.

— Брат ловив бобрів і вимінював шкурки на коней, — пояснила сестра. — А ми допомагали йому. Щоранку ходили з ним до річки.

Батько промовчав. Він опустився на землю і, притулившись спиною до вігвама, не відводив очей од табуна.

— А ось іще одна, — сказала сестра, простягнувши йому боброву шкурку. — Ще одна шкурка — ще один кінь.

Я розв’язав ковдру і поклав її батькові до ніг.

— Я вбив велику ведмедицю. Я здійснив подвиг. Ось її пазурі. Подивись, які довгі!

Гадаєш, його потішила моя удача? Може, він засміявся? Похвалив мене? Ні! Глянув скоса на пазурі ведмедиці, відвернувся і пробурмотів:

— Усім щастить, усі задоволені, тільки я нещасний. Я бідний, дуже бідний, не маю нічого.

— Ні, тату, ти не бідний, ці коні твої… — почав я, але мати перебила мене.

Вона була сердита. Я бачив, як спалахнули гнівом її очі.

— А хто винен, що ти бідний та безталанний? — вигукнула вона. — Ти сам! Повертаймося до рідного племені, поки нас не спіткало гірше лихо!

— Ніколи! Ніколи я не повернуся до пікуні! — різко урвав її батько. — Послухай мене, дружино, і ви, діти, — провадив він далі вже лагіднішим тоном: — Ще прийде до нас щастя. Неодмінно! Ось трохи перепочину, наберуся сили і знову подамся на пошуки нашого табуна і Люльки Грому. У нас є ще один чудовий талісман — кам’яна крижинка, що притягує вогонь Сонця. Якби я тоді його не забув, то повернувся б здоровий з нашим табуном і талісманом.

Підвівшись і спираючись на руку матері, він пішов у вігвам і ліг на ложе.

Минали дні. Я не переставав ловити бобрів. Коней у нас було предосить, ми складали шкурки, аби виміняти їх згодом на товари Кі-пи. Батько багато спав, їв досхочу і невдовзі став схожий на себе. Але в негоду досі ще нила рука, яку вкусила змія.

Одного дня табірний оповісник, обходячи вігвами, повідомив, що наступного ранку плем’я знімається і вирушає до гирла річки Мараяс, де знаходиться форт Кі-пи. Почувши цю новину, батько сказав, що почувається цілком здоровим і подужає цей дводенний перехід.

Ми прибули на місце без пригод і розбили табір у долині Великої річки, неподалік від форту. Кі-па дуже зрадів нам. Він запросив до себе ватажків племені й мого батька і наділив усіх щедрими подарунками. Моя мати і Сах-кві-ах-кі стали великими приятельками і цілі дні проводили разом.

У простору залу крамниці форту напхом напхалося «череванів», бо таких гарних та різних товарів вони ще зроду не бачили. Всім хотілось якомога швидше обміняти свої шкурки на тканини, рушниці, ножі. В таборі було щонайменше дві тисячі шкурок, за чотири — п’ять днів ними заволодів Кі-па, а його крамниця зовсім спорожніла. Та невдовзі Кі-па отримав ще більше товарів, їх привезли на трьох великих човнах із форту на річці Йєллоустон. Нові товари були такі гарні, що аж очі вбирали. Особливо всіх зачарували ковдри різних кольорів, таких ковдр ні разу не продавали у форті Червоних Курток на півночі. Тож не дивно, що кожен хотів придбати собі хоч одну, а в усьому таборі не лишилося жодної бобрової шкурки. Тоді ватажки зібралися на раду й вирішили, де, на їх думку, найкраще ставити пастки.

Разом із новими товарами в гості до Кі-пи прибув якийсь великий білий вождь зі своїми людьми. Жив він, як розповів нам Кі-па, в далекій країні за величезним озером, у якому солона вода, і був дуже багатий та розумний. Усе розпитував про нас і про нашу країну. Для нього вбивали тут усіляких живих істот, малесеньких і дуже великих, які він збирався повезти з собою додому. Він купував у нас не тільки шкурки, а й кістки бізонів, ведмедів, лосів та багатьох інших тварин.