Джеймс Шульц - Ловець орлів

Одного дня мій батько, Короткий Лук і я завітали до нього в гості. Білий вождь спіймав павука і приколов його шпилькою на аркушику паперу. Потім поклав його під якусь дивовижну трубу і запросив нас подивитися крізь скляне вічко на павукову голову. Коли дійшла моя черга і я поглянув у трубу, мене наче морозом обсипало. Голова в павука була надзвичайно бридка, очі презлющі, а паща така величезна, що могла б роздерти бізона.

Потім ми роздивлялися в трубу краплину води. І знову нам відкрилося огидне видовисько: там повно кишіло черв’яків. Білий чоловік сказав нам, що в кожній краплині сила-силенна таких черв’яків. Ми, звичайно, не повірили йому. Просто білий чоловік був великий шаман [20] Цей «білий шаман», без сумніву, Максиміліан, принц Від, який улітку 1833 року відвідав капітана Кіпа у форті на річці Мараяс. Великий природознавець 1 мандрівник, він написав цікаві спогади про подорож до верхів’я Міссурі. (Прим. авт.) і, певне, начарував тих червів, аби показати нам, скільки в нього сили.

Старійшини племені вирішили повернутися в долину Малої річки, на місце попередньої стоянки, і там ловити бобрів. Про це рано-вранці повідомив усім табірний оповісник. Та невдовзі він розніс другу звістку:

— Завтра ми не вирушаємо. Сюди йдуть пікуні. Наші друзі зовсім близько!

Ми довідалися про це ще раніше від дружини Короткого Лука. Батько аж зблід, почувши цю новину, а ми мусили приховати від нього свою радість.

— Якщо вони розіб’ють свій табір біля нашого вігвама, ми відразу знімемося звідси, — сказав він матері.

Вона промовчала. Ми з Нітакі вибігли подивитися, чи не видно нашого племені. Невдовзі до нас підійшла мати. Великий Лук, інші ватажки «череванів», великі воїни і шамани виїхали зустрічати пікуні. А у вігвамі сидів мій батько і проклинав свій народ. Тяжко було в мене на серці. На очах у матері бриніли сльози. Мені хотілося побігти до вігвама й сказати батькові, що він зле робить і нівечить нам життя. Але в мене на вистачило мужності це зробити.

Короткий Лук та його люди невдовзі повернулися. З ними їхали Самотній Ходак, ватажки, великі воїни племені пікуні. Вони не помітили нас і попрямували до вігвама вождя «череванів», де на них чекали частування і люлька.

Ми ж не зводили очей із долини річки й нарешті побачили, як із-за лісу з’явилися перші вершники, а потім і вся довга колона пікуні. Плем’я зупинилось у широкому видолинку неподалік від річки й почало розбивати табір. Ми помчали до них, нас радісно вітали зусібіч. Ми знайшли своїх родичів — Лисові Очі, Білого Вовка, їхніх дружин, дітей. І знову вітання, слова радості й сльози щастя. Жінки та дівчата завжди плачуть од високих почуттів.

Коли жінки, поставивши вігвами, пішли по воду та хмиз, Лисові Очі, Білий Вовк і ще чимало воїнів повели мене до річки, посадили на березі і звеліли розповісти про все, що сталося з нами відтоді, як ми розлучилися з пікуні. Вони уважно слухали, передаючи один одному люльку, ні разу не перебили, аж поки я розказав про свою зустріч із ведмедицею та показав намисто з пазурів.

Тоді один старий воїн плеснув у долоні й вигукнув:

— Ха! Цей хлопець — справжній пікуні! Невже я сказав хлопець? Він мужчина, воїн!

— Ой! Ти правду сказав!

— Чистісіньку правду, найстаріший воїне! — підхопили інші.

О, як мене втішила ця похвала!

Коли я завершив розповідь, воїни довго мовчали. Нарешті заговорив Білий Вовк:

— Мені дуже соромно за мого старшого брата! Я мав би на нього розгніватись. Зле він робить, а найгірше те, що наражає на небезпеку дружину та дітей. Але що б я тут про нього не казав, він добрий, хоробрий чоловік. Одна біда — він надто гордий. І ось що я скажу: пожаліймо його. Він нещасний, боги відмовили йому в своїй ласці. Він загубив свій талісман, втратив своїх коней, змія його вжалила. Бідний він, дуже бідний. Не судімо його суворо! Будьмо всі дуже лагідні з ним і постараймося повернути його до племені.

І всі воїни погодилися з Білим Вовком. Хотілось їм, щоб батько примирився з пікуні. Я знайшов матір та сестру, і ми пішли додому.

Батько, звичайно, розсердився на нас.

— Ви, звісно, були в таборі пікуні. З ними вам краще, ніж зі мною, — дорікнув він.

— Не сердься, — відповіла мати. — Ти знаєш, ми завжди раді бути з тобою.

Він промовчав.

Незабаром до нашого вігвама почали сходитися гості. Першими з’явилися Білий Вовк і Лисові Очі. Прийшли й інші воїни, батькові друзі, що з ними він не раз пліч-о-пліч воював з ворогами. Усі його вітали дружньо, курили люльку, розповідали про своє життя і виходили, запрошуючи батька навідатися до них у гості.