Джеймс Шульц - Ловець орлів

— Постій тут, — сказав я сестрі, — а я піду подивлюся, хто там у воді.

Ступивши кілька кроків, я озирнувся: сестра йшла слідом за мною. Жестом я звелів їй зупинитись.

Вона похитала головою і так само жестами відповіла:

— Ні, я піду з тобою.

Більше я нічого не сказав їй і попрямував до річки.

Решту шляху я проповз, а коли, зіп’явшись, нарешті поглянув крізь кущі, то мало не вмер од страху: велика стара ведмедиця, стоячи на задніх лапах і піднявши передні, крутила головою, видивляючись щось у воді. Двоє ведмежат сиділо на березі і стежило за нею.

Раптом позад ведмедиці бобер вистромив голову, хапнув повітря і зник під водою. Вона враз крутнулась, підстрибнула і впала на чотири лапи, здійнявши довкола себе бризки. Та пазурі її правої лапи застряли в ланцюзі моєї пастки; ведмедиця смикнулась і витягла з води пастку, в якій я побачив великого кругленького бобра. Вхопивши звірка в пащу, вона душила до берега.

Мені аж в очах потемніло від злості. Звичайно, я страшенно боявся ведмедиці-грізлі: це був один із тих звірів, які нерідко знічев’я вбивають людей, залишаючи розтерзану жертву родичам для оплакування. Але ж ведмедиця розгнівила мене не менше, ніж налякала. Вона забрала мою пастку, а це — кілька скакунів, зрештою, вона забрала мого бобра, за якого я взяв би доброго в’ючака.

Тут я вперше згадав про своїх таємних помічників.

— Гай-ю! Ви, четверо прадавніх братів, допоможіть мені! — почав я молитися, ладнаючись до пострілу.

А старе пазуристе страховисько чалапало до берега. Ведмежата, зіп’явшись на задні лапи, дивилися на свою матір і, втягуючи в себе повітря, водили маленькими чорними писками, намагаючись одгадати, що мати несе в пащі. Я звично закріпляв пастку в річці не на всю довжину ланцюга, аби бобер, що піймався, не виліз на берег і не визволив себе. Без сумніву, цього разу бобер попався недавно і, тонучи, виплив на поверхню, щоб набрати повітря, а тим часом берегом ішла ведмедиця й помітила його.

Ланцюг раптом натягнувся, кілочок хитнувся, і бобер та пастка випали у ведмедиці з пащі. Вона з несподіванки гнівно заревіла і повернулася, щоб упіймати звірка.

Ведмедиця якраз стояла боком до мене, і я не міг пропустити слушної нагоди. Я прицілився нижче спини позад лопатки й спустив курок. Загримів постріл: ведмедиця заричала від болю і гніву. Я повернувся, щоб тікати, та ненароком збив із ніг сестру. Я не сподівався, що вона стоїть позад мене. Звичайно, Нітакі зойкнула, і ведмедиця почула її.

Я схопив сестру за руку, допоміг їй підвестись.

— Тікаймо! — закричав я, озирнувшись на річку.

Несамовито ревучи, трощачи під собою кущі, ведмедиця бігла просто на нас. Кров лилась із її великої, широко роззявленої пащі. «В нас ще є надія на порятунок, — подумав я. — Яскраво-червона кров тече із прострелених легенів. Виходить, я влучив у те, в що цілився, і невдовзі звірові буде кінець».

Нітакі щодуху мчала до наших коней, я не відставав од неї, але все-таки ведмедиця наздоганяла нас.

І знов мені спали на думку слова Білого Вовка: «З усіх сил захищай матір і сестру». Я круто повернув ліворуч, уповільнив біг і закричав до ведмедиці. Вона відразу облишила Нітакі й кинулась за мною, а я знову, як міг, наліг на ноги. Та відстань між нами дедалі меншала. Я випустив рушницю, розв’язав пояс, зірвав із себе ковдру, зіжмакав її і пошпурив назад. Ведмедиця, спіймавши ковдру на льоту, вп’яла в неї пазурі і зуби, а я трьома стрибками досяг молодої тополі і, мов білка, видерся вмить аж на вершечок.

Тим часом ведмедиця, лишивши мою ковдру, кинулась бігти далі, важко дихаючи і мотаючи закривавленою пащею. Та враз вона, стрибнувши, померла — просто в повітрі — і гепнула на землю. Коли я побачив, що вона, розпластавшись, лежить нерухомо, то вигукнув переможний клич.

Потім я зліз із дерева й покликав сестру:

— Іди сюди, Нітакі! Слинькорота здохла!

— А ти певен? — відгукнулась сестра.

— Авжеж. Біжи мерщій!

Ми стояли поруч і дивилися на велике страховисько, таке велике, як самка бізона. А яка величезна голова! А які маленькі очі та довгі-предовгі пазурі на передніх лапах — як моя долоня!

Пазурі були мої! Та я не міг узяти ведмежої шкури, тільки шаманам дозволялося здерти невеличкий її шматок, щоб загорнути в нього священну люльку. Чому? Ведмеді — теж люди, лише зовні трохи відрізняються від них.