Джеймс Шульц - Ловець орлів

Так, я розмовляв із багатьма з них, благав їхньої допомоги. Та чомусь мої сни були недовгі. Моя тінь поверталася до мене, і я прокидався. Потім я майже ’нічого не міг пригадати, що снилося. Напевно, через те, що я переживав за батька. Думка про нього не йшла у мене з голови. Мені часто ввижалося, як поночі бреде він, самотній, сумний, шукаючи ворожий табір і свій табун, а вдень ховається у хащах. Наче щось підказувало мені, що він іде назустріч великій небезпеці.

Настала четверта ніч, сину мій, а чотири — щасливе число. Я постував на одному з чотирьох дерев, а це також добра прикмета. Я ревно молився всім богам, священному вогню Короткого Лука, чотирьом сторонам землі, випив чотири ковтки води і відчув, що засинаю. О диво! Мені приснилося те, про що я благав. Навіть більше, мені приснилися чотири мої таємні помічники. Чотири! Щасливе число!

Послухай-но, який я бачив сон. Снилося мені, що я ледве брів широкою рівниною, знемагаючи від спеки та спраги, спустився у долину, де дзюркоче струмок, напився і сів на березі відпочити. Крук — птах щастя — пролетів наді мною. Я просив у нього допомоги, проводжаючи його очима, але він нічого не відповів, не зупинився. Коли крук зник у гаї, я повернувся обличчям до струмка. На пісочку край берега сиділи вряд чотири тварини — з тих, що живуть і у воді, і на суші. Й дивилися на мене. Я не можу їх назвати, ти знаєш, що ми не вимовляємо імен наших таємних помічників.

Один із тих звірів мовив до мене:

— Ми чули, як ти просив допомоги. Чого ти просиш? Може, ми тобі допоможемо?

— Допоможіть! — закричав я. — Благаю вас! Я довго блукав, просив усіх, кого зустрічав, бути моїм таємним помічником, але ніхто не побажав.

— Щойно ми чули, як ти звертався до Крука, — мовив той самий звір. — Гаразд, ми допоможемо тобі, ми, четверо братів, четверо первісних істот. Багато літ тому ми і твої прабатьки були близькими друзями. Вони зробили нам чимало доброго, а ми — їм. Сьогодні ми станемо твоїми таємними помічниками. Іди з нами до нашого вігвама.

Печера, де вони мешкали, знаходилася у високій кручі над річкою. Попід стінами стояли постелі, вимощені травою, на стінах висіло їхнє гарне вбрання, таємничі талісмани. Я з подивом роздивлявся довкола. Нарешті один із братів заговорив до мене, і всі четверо перекинулися людьми. Так, сину мій, усі прадавні звірі мали таку таємничу силу. Одне слово, брати повідомили мені, як їх можна викликати, як просити в них допомоги, а тоді сказали, що я можу йти собі.

Моя тінь повернулась до тіла, і я прокинувся. Який я був щасливий, що знайшов своїх таємних помічників! Я не склепив повік до світання і все обмірковував віщий сон, а потім помчав додому, щоб розповісти про нього матері й Короткому Лукові… Отака історія мого посту. Четверо братів завжди були моїми вірними помічниками. Завдяки їм я пройшов через багато битв, здолав численні небезпеки і дожив до глибокої спокійної старості.

Отже, коли я успішно завершив свій священний піст, юнаки з табору помітили мене: почали запрошувати на свої забави, навідувалися до нашого вігвама, щоб розділити з нами наш скромний обід чи погомоніти. Я більш не почувався самотнім. Ходив із юнаками на полювання і приносив додому те, без чого ми не могли існувати: м’ясо та шкури. Я ставив пастки й щоранку витягав із них два-три бобри.

Під час мого посту кілька «череванів» відвідали форт Кі-пи й привезли додому розкішні ковдри, тканини, намисто, тютюн, ножі та пастки. Все плем’я, побачивши ті речі, забажало торгувати з білим чоловіком. Кожен, хто мав пастки, ходив на бобра. У «череванів» була сила-силенна коней, і коштували вони дешево. За доброго скакуна, привченого до погоні за бізонами, я заплатив три боброві шкурки. А міцного в’ючака можна було купити й за одну шкурку. Ті, що не мали пасток, купували бобрів у мене і саморуч лупили їх та сушили шкурки. Мати, сестра і я працювали з ранку до ночі й були б щасливі, але нас непокоїла батькова доля: минуло вже стільки днів, а він не повертався. Якесь уранці моя мати пішла від сім’ї до сім’ї і сказала всім, що дає обітницю спалити на честь Сонця священний вігвам, коли Великий Небесний Бог поверне їй самотнього блукальця.

Я невтомно ловив бобрів і купував щодня коня, а то й два. Невдовзі їх було в мене стільки, що нам би не довелося йти пішки, якби плем’я перекочувало деінде.

Мати й сестра щоранку ходили зі мною до пасток і допомагали білувати бобрів. Решту дня після полювання я проводив біля своїх коней, привчаючи їх ходити в одному табуні. Мав я з ними добрячу мороку — все норовили повернутися назад до табунів, з якими ходили раніше. Щоб вони паслися разом, я зв’язував їх по двоє короткими мотузками, деяких стриножував. Але це мало допомагало, і я щодня блукав поміж табунами, збираючи своїх коней. Повертався додому, звичайно, поночі, вечеряв і засинав мертвим сном.