Джеймс Шульц - Ловець орлів

«Черевані» на той час стояли біля гирла Молочної річки. Серед дня батько ще раз завітав до вігвама Короткого Лука, і вони довго гомоніли. Вождь обіцяв йому піклуватися про нас, поки він не повернеться. Після обіду мій батько відвідав священний «вігвам потіння», а старий шаман помолився за його щастя.

Коли зайшло сонце, батько взяв рушницю, коробку з військовим убранням, мокасинами, вірьовками та сушеним м’ясом і попрощався з нами. Вигляд у нього був печальний. Мати й сестра проводжали його поглядами, плачучи, а я з тяжким серцем стояв біля них.

У нас залишилося троє коней — подарунок Короткого Лука. Мати й сестра возили з лісу дрова, я їздив на полювання. Я, власне, був ще дитиною, проте давно облишив дитячі забави. В таборі «череванів» у мене було чимало друзів, але найбільшу дружбу я водив із трьома хлопчиками, матері яких походили з племені пікуні. Вони та й інші хлопчики говорили моєю мовою. Раніше ми бавилися разом, часто полювали кролів. Але тепер я забув про ці ігри. Я полював бізонів, що там мені якісь кролі!

Мене все більше непокоїло наше майбутнє. До рідного племені далеко, батько в поході, хтозна, чи повернеться, мало коней, щоб перевезти наше збіжжя, коли табір здійметься з місця. Ми були бідні, найбідніші в таборі. Ці турботи відбили в мене охоту гратися. Але я ще був надто малий, щоб потоваришувати з юнаками табору. Вони не звертали на мене найменшої уваги, не запрошували на свої забави чи збори. Я почувався дуже самотнім.

Через три дні, відколи пішов мій батько, плем’я «череванів» перекочувало у верхів’я річки, де водилися бобри. Короткий Лук зміг виділити нам ще пару коней, тож тепер було їх у нас п’ятеро, але однаково не вистачало, щоб перевезтися. Та більше ніхто не запропонував нам жодного коня, хоч багато хто мав великі табуни. Навантаживши, скільки могли нести коні, ми самі рушили пішки. Цілісінький день ішли ми під гарячим сонцем.

Якими жалюгідними здавалися ми собі зараз, ми, які завжди мали достатньо коней і часто позичали їх іншим! Важко жити на світі бідному. Зовсім не схожі були «черевані» на людей нашого племені. Пікуні — добрі, щирі. Жоден із них не дозволив би гостеві йти пішки, а собі їхати поруч на коні.

Увечері, коли ми розіпнули вігвам, я сказав матері, що невдовзі нам стане легше жити, навіть коли батькові не вдасться пригнати нашого табуна.

— Віднині, — мовив я, — я робитиму все як дорослий. Ловитиму бобрів, вимінюватиму шкурки на коней. А згодом стану на стежку війни і захоплю у ворогів великі табуни.

— Ти хоробрий хлопець, — відказала мати. — Ти ловитимеш бобрів, добуватимеш для нас м’ясо. Але спочатку ти повинен побачити свій віщий сон. Як же ми тебе відпустимо з дому, коли ти не маєш таємного помічника?

Я погодився з нею. Тоді мати попросила Короткого Лука, щоб той помолився за мене. Потім вони з сестрою пішли до лісу й спорудили на дереві поміст, устеливши його шкурами.

Перед заходом сонця мене покликав до себе Короткий Лук. Він звелів сісти поруч нього й розмалював моє обличчя священною червоною фарбою. Потім попросив богів зласкавитись наді мною і звернувся до свого вогню з такими словами:

— Прадавній вогню! Пращурівський вогню, запалений від блискавки! Зласкався над цим хлопцем! Допоможи йому побачити добрі сни, знайти могутнього таємного помічника в ці важкі для нього часи.

Мати з сестрою привели мене до місця моїх сновидінь. Воно було на високій тополі, на одній із чотирьох, що росли біля підніжжя плато, на південь від річки. Навряд чи сюди могли заблукати вороги. А «черевані», знаючи, що я постую тут, далеко обминатимуть це місце.

Як тільки я видерся на поміст і ліг на приготовлене для мене ложе, зауваживши, що почуваю себе як дома, мати й сестра попрямували до табору. Я довго думав про молитви за мене, які казав вождь, про його священний непогасний вогонь, і почав молитися йому, всім богам, та й невдовзі заснув.

Минав день за днем, а я лежав на помості, постував та молився. Щоранку мати й сестра приносили мені воду і, спитавши про моє здоров’я, відразу йшли додому.

Перші два дні мене мучив голод, а потім я перестав думати про їжу. Мені почали снитися дивовижні пригоди. Я, тобто моя тінь, залишивши моє тіло, вирушала на пошуки таємного помічника. Вона мандрувала рівнинами і горами, долинами уздовж річок, зустріла тіні наших далеких предків, які першими оселилися на цій землі, тіні давніх тварин, що говорили, як і наші пращури, однією мовою — мовою пікуні.