Джеймс Шульц - Ловець орлів

У кроу не існувало ні законів, ні правил щодо полювання. Ми не могли вимагати кари злодіям, не могли покарати їх самі. З двома пастками, що залишилися, та з м’ясом підстрелених антилоп ми поверталися зажурені додому.

Зайшовши до вігвама, батько розповів про крадіжку і обізвав кроу злодіями, які не визнають ніяких законів. Але мати перебила його.

— Не розумію, чому ти нарікаєш, — мовила вона суворо. — Ти покинув пікуні, бо тобі не сподобалися їхні закони. Я гадала, що тепер ти задоволений. Ти живеш із людьми, у яких нема ніяких правил полювання.

Це були жорстокі слова, жорстокі й правдиві. І що ж відповів батько, сину мій? Нічого! Не знав він, що відповісти. Так і промовчав до вечора.

Коли споночіло, в таборі раптом зчинився великий гамір. Воїни бігали од вігвама до вігвама, перегукувалися, співали військових пісень, голосно щось переповідали один одному. Нам хотілося знати, що трапилось.

До нашого вігвама квапливо зайшла Жінка-Кроу і пояснила на митах:

— Розвідники наткнулися на невеличкий табір пікуні в пониззі річки. Вранці всі наші воїни нападуть на них зненацька. Я боюся за вас. Коли вони повернуться, вам не минути лиха. Я хочу, щоб усі ви завтра переселилися до нашого вігвама.

— Скільки вігвамів налічили розвідники? — запитав батько.

— Вони кажуть, що в таборі вісімдесят вігвамів.

Жінка-Кроу пішла до виходу, потім оглянулася і сказала на мигах:

— Не бійтеся. Я скоро повернусь.

— Вісімдесят вігвамів! Це клан Короткі Шкури, — сказав батько.

— Короткі Шкури! — вигукнули стиха ми троє.

Це був наш рідний клан. У ньому жили всі батькові родичі.

— Авжеж. Короткі Шкури, — провадив батько. — Жоден клан не розбивав табору окремо. Які ж вони нерозумні, що підійшли так близько до країни кроу! Дружино, діти, наше місце серед них! Ми мусимо вночі пробратися до них, попередити про напад кроу і допомогти в бою. Вісімдесят вігвамів! Один клан проти цілого племені! Марно сподіватися на перемогу. Та, може, нам усміхнеться доля.

— Як же нам туди дістатися? — спитала мати.

— Уночі, коли в таборі всі поснуть, ми вийдемо тихенько з вігвама, спіймаємо чотирьох коней — і в путь!

— А речі свої залишимо тут, — додала мати. — Я віддам їх Жінці-Кроу.

— Ні, цього робити не слід, — застеріг батько. — Інакше ми накличемо на неї біду. її звинуватять, що вона нас попередила і спонукала до втечі.

— Справді, я про це не подумала, — згодилась мати. — Вона та її чоловік — наші вірні друзі.

У цей момент до нас знову заглянула Жінка-Кроу.

— Боюся, коли б мене тут не побачили, — сказала вона. — Будьте спокійні, не бійтеся. Завтра я вам допоможу.

Вона вийшла. А вдруге ми зустрілися з нею через багато-багато зим.

Мати й сестра дістали з парфлечей свої речі й заходилися перебирати. їм хотілося одягнути на себе найкращі сукні,— щоб загинути в них, якщо така їм судилася доля. Відібравши дещо, а також наготувавши голки, шила, нитки, жінки зв’язали все це в два маленькі вузлики. Решту збіжжя вони знову поскладали в парфлечі й ретельно позав’язували їх. Мене це здивувало: навіщо вони це роблять, — адже цих речей їм більше не бачити?

— Засипте багаття, — звелів їм батько.

Ми довго сиділи в темряві, очікуючи, коли табір засне. Тривожні думки терзали мене. Чи встигнемо ми попередити пікуні? Хто виграє бій? Де ми опинимося наступної ночі? Чи не в країні Піщаних Пагорбів?

«О, четверо прадавніх братів, допоможіть нам! Проведіть нас благополучно крізь небезпеку, що оточує нас», — мовчки молився я.

Здавалося, вигуки та пісні не вщухнуть до ранку. Нарешті кроу вклалися спати. Погасли багаття у вігвамах. Узявши рушниці й чотири мотузки, ми з батьком виповзли з вігвама і, припавши до землі, прислухались. Ніщо не порушувало тиші. Місяць ще не зійшов, але зорі яскраво горіли, і ми побачили, що нікого поблизу нема. Ми обережно встали і, обійшовши довкола вігвама, впевнилися, що за нами не стежать. Із сусіднього вігвама долинув голос Плямистої Антилопи: той розмовляв уві сні.

Батько пошкрябав шкуру вігвама, і мати з сестрою вийшли до нас. Учотирьох ми покинули табір і зайшли в гай. За гаєм простягалось пасовисько, де паслися табуни. Ми спіймали четверо коней. Звичайно, це були ліниві, старі в’ючаки. Швидкі, гарячі скакуни не підпустили б нас до себе.

Сідел у нас не було, вуздечки ми замінили мотузками. Аби скоротити відстань, попрошкували через рівнину, щоб не йти за вигином річки. Ми підганяли коней кінцями мотузок, били їх п’ятами, змушуючи перейти у чвал. Важко було матері й Нітакі їхати чвалом без сідел на старих конях, але вони не скаржились.