Петер Енґлунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Не зовсім зрозуміло, що це таке.

Пізніше в Андресена справді з’явився маленький данський прапорець, що разом з романом Вінтера втілював для нього «головні данські цінності». Таким чином, не можна сказати, що Андресен не був охоплений націоналістичної лихоманкою, просто ця лихоманка була не німецькою.

Тим паче що Семба був соратником Жана Жореса, лідера соціалістів, який намагався зупинити війну шляхом загального страйку і який був убитий 31 липня молодим французьким націоналістом. На довершення всього Семба був відомий як автор поширеного пацифістського заклику, що широко обговорювали.

Андресен описує ці речі точнісінько так само, як і багато інших; дійсно, гранатна картеч як найпоширеніший тип артилерійського снаряда була безпечною для солдатів в окопах.

Колючий дріт відомого нам типу був винайдений у США для використання в сільському господарстві. Він дав змогу перевести утримання свійської худоби на абсолютно новий рівень. З військовою метою, як загородження, дріт було вперше застосовано під час франко-прусської війни 1870–1871 років. Відомо, що американські війська використовували дріт для захисту своїх таборів під час іспано-американської війни 1898 року. Хоча колючий дріт і згадують у статуті британської армії ще 1888 року, воюючі сторони 1914 року йшли в бій без усякого дроту. Усі вважали, що війна буде легкою і завершиться швидко. І коли почали рити перші окопи, восени 1914 року, то в кращому випадку ставили імпровізовані загородження і дріт для них запозичували в довколишніх селах. (Колючий дріт був чимось незвичним, і про це свідчить навіть той факт, що не існувало самої назви. Дехто, наприклад, називав його «дріт з колючками для паркана».) На початковому етапі війни брали будь-який дріт, навіть без колючок. Крім того, самі загородження часто були ріденькими і складалися лише з одного-єдиного ряду стовпів, між якими натягали три-чотири дротини. Але незабаром почали виготовляти спеціальний колючий дріт з військовою метою. На дроті для потреб сільського господарства було зазвичай сім пар шипів на один метр, тоді як на новому – чотирнадцять і більше пар на той самий метр. Колючий дріт став до того ж ширшим і щільнішим. Французький статут 1915 року визначав як мінімальне загородження з двох рядів стовпів, що стоять на відстані трьох метрів один від одного, а британський статут 1917 року встановлював дев’ять метрів як мінімальну ширину дротяного загородження. Крім того, з’явилися різні види дротяних загороджень, і деякі були переносними, – іспанська кіннота, куби, «їжаки», «аґрус» і «ножова опора». У згаданому британському статуті називають також різні типи стійкого дротяного загородження: apron, double apron, fence and apron, trip and loose wire, concertina (Вrun wire), trip and crossed diagonals, rapid double fence, low wire, French rapid wire, high and low wire combination, – лише останні були в шести різних варіантах. Деякий час експериментували з дротом під струмом, але він виявилася непрактичним. Француз Олів’є Разак писав, що колючий дріт хоч і не символізував Першу світову війну, але все ж зіграв важливу роль у мистецтві, що прагнуло «втілити потворну велич руйнівних сил, випущених на волю сучасною війною».

Так сам Андресен описує ці звуки.

Те, чим дбайливо облаштовували свої окопи, – можна було знайти бліндажі з електричним освітленням, килимами на підлозі і стінами, обшитими панелями, – залежало від настрою німецької армії на заході. Вона вже готувалася до тривалої оборони. Французька армія з ідеологічних причин не хотіла створювати враження, що має намір тривалий час сидіти в окопах. Протягом усієї війни окопи у французів здавалися імпровізованими. Не дивно, що на сході австро-угорська армія теж устигла розташуватися з усіма зручностями. Стверджували, що там містилися сховища із заскленими вікнами, але це звучить вже як оксюморон.

Уся справа в чиношануванні: що як лейтенант підведеться і почне ставити незручні питання самому військовому міністрові?

Де-факто Єгипет перебував під контролем Великої Британії з 1882 року. У той час британська влада вже міркувала про поділ Османської імперії, і це означало б безприкладну експансію союзників на Близькому Сході. До речі, Росії запропонували Константинополь.

Цього не сталося.

Можна слідом за Еріком Хобсбаумом говорити про передвоєнний світ, позначений локальними, регіональними, здебільшого далекими війнами, а також про «майже безперервний матеріальний, інтелектуальний та моральний прогрес». Він, зокрема, нагадує, що «погроми в царській Росії, що кинули виклик громадській думці і змусили російських євреїв мільйонами перетинати Атлантику з 1881 до 1914 року, були б майже непомітними порівняно з сучасними масовими вбивствами: жертви цих погромів обчислювалися десятками, а не сотнями, не кажучи вже про мільйони». (Переклад з англійської E. М. Наришкіної)