Тетяна Водотика - Iсторiя повсякдення. Київ. Початок ХХ століття

Загальна схема київського самоврядування протягом другої половини XIX ст. лишалася незмінною. Проте у XX ст. місто ввійшло з новою версією міського положення – закону, що регулював самоврядування міст. Нова версія від 1892 року мала на меті ліквідувати недоліки попереднього шляхом поліпшення складу виборців. Утім, поліпшення з боку Петербурга було доволі своєрідним. Доступ до влади змогли отримати квартиронаймачі, а не тільки власники нерухомості. І в цьому ніби був позитив, але водночас було також підвищено розмір майнового цензу (не менше як 1500 рублів для Києва). Запроваджувались обмеження щодо нехристиян – тепер їх могла бути всього п’ята частина від кількості обраних гласних (замість третини). Тобто поліпшення означало насправді звуження кола тих, хто мав доступ до права обирати й бути обраним до складу міської влади. Тож якщо до 1892 року 3 % киян мали право голосу, то виборців на початку XX ст. у Києві стало менше за 1 % [11] Шандра В., Глизь Ю. Післяреформений період: 1870–1914 рр. Формування міського самоврядування // Від мурів до бульварів: творення модерного міста в Україні (кінець XVIII – початок XX ст.). – К., 2019. – С. 99. .

Загальна ідея ж нової версії міського самоврядування полягала в посиленні державного регулювання виборчого права та ролі держави в міському самоврядуванні, посиленні контролю державних органів за використанням міських коштів. Натомість посилювалася відповідальність міської влади за соціальну політику в місті [12] Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871–1914 рр.): дис. … канд. іст. наук / Інститут історії України НАН України. – К., 2016. – С. 51. .

Кількість гласних у думі визначалася пропорційно до кількості виборців у кожній дільниці (адміністративно-територіальному районі) міста. А оскільки виборці були фактично найбагатшими киянами, то логічно, що найбільше гласних могли обрати від Старокиївської дільниці – 20, 15 – від Либідської, 12 – Лук’янівської, Подільської – 9, Плоської – 8, Палацової та Бульварної – по 6, Печерської – 4 (станом на 1902 рік). Слід також зазначити, що активність цих найбагатших киян у справі вибору міської влади не вражала – на 1910 рік становила 58,5 % [13] Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871–1914 рр.): дис. … канд. іст. наук / Інститут історії України НАН України. – К., 2016. – С. 65. .

Київська міська дума уміла мобілізовувати інтелектуальні та фінансові ресурси для вирішення потреб міста. Її метою було сприяти перетворенню Києва з провінційного губернського в модерне місто з розвинутою інфраструктурою та соціальними послугами. Одночасно самоврядуванню доводилося долати цілу купу вічних проблем – брак професійних управлінців, корупцію, надмірну опіку держави.

Утім, брак кадрів київська міська влада навчилася долати шляхом аутсорсу та використання інституту комісій. У ці комісії, створювані за потреби, запрошували фахівців, експертів у галузі містобудування, охорони здоров’я, транспорту, до яких особисто звертався міський голова і які вивчали доручене питання й пропонували найкращі шляхи його реалізації. Їх роботу зазвичай очолювали члени управи. При Київській думі діяло по кільканадцять комісій одночасно. Водогінна комісія працювала над упорядкуванням водопостачання киян, будівельна – пропонувала, яким чином ураховувати ландшафт, забудовуючи його прибутковими будинками, правова – забезпечувала дотримання міського законодавства, цінова – контролювала ціни на продукти, фінансова – вишукувала кошти для міських заходів і проєктів т. д., і т. д.

Важливо, що з часом кияни ставали все активнішими в міському самоврядуванні. З’являлося розуміння того, як функціонує міська влада та яким чином на неї можна впливати. Наприклад, жителі кварталу чи вулиці обирали вуличних уповноважених, і ті вже скаржилися до органів міської влади, губернатора, а то й до генерал-губернатора. Наприклад, домовласники Кожум’яцької вулиці Києва 1902 року клопоталися про запровадження другого поліцейського поста, бо їх район переповнений був чорноробами, а ті після роботи й пиятик улаштовували бійки.

Київська міська дума була віддаленим аналогом сучасної київської міської ради. На початку XX ст. дума скликалася на засідання до семи разів на місяць. Слід зазначити, що гласні не отримували за свою роботу винагороди, тому не завжди мали час і натхнення відвідувати засідання міської думи, які тим більше не були обов’язковими. Вони тривали по кілька годин, і, почавшись о 19:00, могли затягнутись до 23:00 години. Тож часто міський голова змушений був розшукувати гласних і запрошувати їх на засідання, аби зібрати бодай кворум – третину обраних депутатів (тобто 24 з 72). У разі відсутності потрібної кількості гласних засідання переносили й наступного разу відкривали за будь-якої наявної кількості [14] Глизь Ю. І. Київська міська дума: структура, склад гласних, діяльність (1871–1914 рр.): дис. … канд. іст. наук / Інститут історії України НАН України. – К., 2016. – С. 77–79. .