Тетяна Водотика - Iсторiя повсякдення. Київ. Початок ХХ століття

Після обрання Василя Проценка міським головою в управлінні почали наростати проблеми, комунікація між групами впливу в місті погіршилася. Міський голова виявився конфліктним, негнучким, йому бракувало лідерських якостей і стратегічного бачення перспектив розвитку міста.

На заміну недалекоглядному корупціонеру з дипломом лікаря міським головою Києва було обрано голову групи «прогресистів» у Київській міській думі – Іполита Дьякова (1865–1934). Він був міським головою десять років – від 1906-го до 1916 року.

Народився майбутній київський очільник у Черкасах в родині чиновника. Навчався в Першій київській гімназії, далі – на фізико-математичному факультеті Київського університету Святого Володимира. Служив чиновником при різних відомствах (зокрема, при Управлінні кіннозаводства).

Іполит Дьяков

У 1895 році був уповноваженим Головного управління державного конярства з організації російської етнографічної виставки в Парижі, 1900 року працював над підготовкою імперської експозиції на Світовій виставці, за що французький уряд нагородив його кавалерським хрестом ордена Почесного Легіону. Від 1900 року Дьяков оселився в Києві. Від 1902-го обирався гласним Київської міської думи.

За переконаннями Іполит Дьяков був центристом. Його стиль керування був однозначно ефективнішим за стиль попередника – і це було видно не тільки по міських справах. За його ініціативи відкрився Комерційний інститут, успішно пройшла Всеросійська промислова виставка, Перша спортивна олімпіада в імперії та Перший всеросійський з’їзд представників міст із питань покращення міських фінансів.

Міський голова був також спортсмен-аматор, автомобіліст. Дьяков був заможною людиною, в родинній власності було кілька будинків у центрі міста й один розкішний «Гранд-Готель» на Хрещатику.

Знову очолив міську управу Іполит Дьяков за часів правління гетьмана Павла Скоропадського в жовтні-грудні 1918 року. Емігрував з України, не сприйнявши революційних хаотичних змін. Помер 1934 року в Берліні.

Звання почесного громадянина міста в Російській імперії належало до не надто поширених, але вельми почесних нагород. Також це був інструмент для міської влади – кому віддячити, а перед ким запобігти й зайвий раз продемонструвати лояльність. Найчастіше серед нагороджених були губернатори, генерал-губернатори, члени родини Романових й ін. Однак були також і відомі благодійники, заслужені міські голови.

Звання почесного громадянина міста надавалося за результатами клопотання міської думи й символізувало «виняткову форму вираження вдячності й подяки громади за діяльність на користь міста, а також данина поваги до людей, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною». Отримати звання міг як підданий імператора, так й іноземець, особа з будь-якого соціального стану, якщо її заслуги перед містом визнавались достатніми для цього. Поодинокість випадків надання статусу почесного громадянина призводила до того, що уніфікованої термінології, термінів і критеріїв надання так і не виробили.

Право подавати кандидатури на звання почесного громадянина міста мали гласні (депутати) міських дум. На засіданні думи кандидатуру обговорювали представники власне думи, громадськості, міг виступити й губернатор. Далі голосування визначало, чи підтримує місто кандидата на шляху до отримання почесного громадянства. Проте міська дума та позитивний результат її голосування були тільки першим колом бюрократії, яке мало пройти рішення про присвоєння комусь звання почесного громадянина міста. Далі папери через руки міського голови потрапляли в канцелярію губернатора, який доповідав про подання міської думи особисто міністру внутрішніх справ, долучаючи до суті справи свій висновок. Останній додавав цю інформацію в доповідь для імператора, який мав особисто погодити надання звання почесного громадянина міста. Тільки тоді обраний кандидат міг отримати документ про присвоєння звання. Чітких строків тривалості бюрократичної процедури не було, бо занадто багато кілометрів і кабінетів мали пройти відповідні папери.

Ми не знаємо, яким чином діяла міська дума у разі негативного результату для справи, але позитивне завершення давало привід для урочистого засідання, де оголошували рішення імператора та вручали винуватцю події відповідні атрибути звання почесного громадянина міста. Немає також даних, якими були ці атрибути в різних містах, проте відомо, що один із перших почесних громадян Києва, міський голова Павло Демідов князь Сан-Донато, 1874 року отримав диплом, за який управа сплатила 150 рублів сріблом.