Тетяна Водотика - Iсторiя повсякдення. Київ. Початок ХХ століття

Міська управа мала п’ять постійних відділів – фінансовий, земельний, розпорядчий, будівельний і воєнно-квартирний. Була також ціла низка тимчасових відділів.

Відділи міської управи можна розділити за такими критеріями:

• забезпечення життєдіяльності міста Києва (садівничий, базарний, освітлювальний, житловий, водопровідний та ін. відділи);

• організація праці службовців Київської міської Думи та Управи (розпорядчий, фінансовий, секретаріат, відділ охорони праці, рахунковий, концесійний відділи);

• ведення загального діловодства органів міського самоврядування (секретарський відділ).

Усі члени управи, канцеляристи, секретарі й наймані техніки були прямо підпорядковані міському голові. Розпорядчий, розрахунковий і секретарський відділи складали звіти думі та губернатору. Взаємодія міського самоврядування і губернатора здійснювалася саме через управу, а тому її роль суттєво зросла.

З 1889 року в Києві існував навіть аналог сучасного довідкового бюро. Це адресний стіл. До його функцій входило:

• ведення списків жителів міста Києва старших за 14 років;

• безкоштовне надання всім органам влади й посадовим особам за їх вимогою відомостей про місце проживання в місті Києві осіб, які перебувають у розшуку, а в разі відсутності – про час їх вибуття з міста;

• надання платних довідок такого самого характеру всім особам, які їх потребували. Видача приватним особам довідок з адресного столу відбувалася щодня в приймальні години. На випадок виникнення екстреної ситуації в адресному столі працював черговий, який видавав потрібні довідки. Довідки не були безкоштовними – за видачу стягувалася плата 5 копійок.

Особа міського голови багато важила для ефективності самоврядування. А надто в Києві. Потрібно було вміти знайти баланс між міською думою, цивільним губернатором і генерал-губернатором. Нелегка справа. Тут потрібна була людина авторитетна, досвідчена, розумна. Київські мери початку XX ст. по-різному справлялись, але всі вони варті бодай побіжної згадки.

Важливо розуміти, що на зламі XIX–XX ст. на посади міських голів і гласних почали обирати активних міських діячів, із вищою освітою, було серед них багато таких, які досягли поважного соціального статусу не завдяки походженню, а завдяки власній праці. Їхня мета полягала в розвитку й покращенні життя в Києві, в цьому вони вбачали свою місію, нехай як пафосно це звучить.

У дореволюційній частині XX ст. Київ очолювали всього двоє: Василь Проценко – у 1900–1906 рр. та Іполит Дьяков – у 1906–1916 рр.

Василь Проценко (1844–1917?) – київський міський голова у 1900–1906 рр. Походив з дворянського роду, оскільки його батько був церковним настоятелем, отримав частково духовну освіту – закінчив семінарію. Після – медичний факультет Київського університету (1870). Мав ступінь доктора медицини і був успішним приватним лікарем-практиком. Від 1887 року обирався гласним міської думи. Був обраний міським головою у листопаді 1900 року, після смерті Степана Сольського (про нього – трохи нижче). Під час його головування в міській думі закономірно утворилася група так званих «проценківців» – його прихильників. Пропрацювавши на посаді 5,5 року, відмовившись переобиратися як на посаду гласного, так і міського голови, перейшов на інший рівень роботи – Василь Проценко обрався членом Державної думи III скликання від міста Києва (1907–1912). Після завершення депутатської каденції залишився жити в Петербурзі. Втім, бував і в Києві. Зокрема, щоб заснувати Київський клуб російських націоналістів. У 1913–1917 рр. був на службі у відомстві доброчинних закладів імператриці Марії. Як склалася доля Василя Проценка після повалення російської монархії – невідомо. Був нагороджений кількома орденами та медалями.

Василь Проценко

Василь Проценко запам’ятався містянам не так своїм мерством, як корупційним скандалом. На зламі століть було розпочато й закінчено будівництво міської гавані, яка містилася в гирлі річок Прип’яті, Сож, Десни й Тетерева, де вони впадали в Дніпро. Місто витратило 300 тис. рублів на цей проєкт, але могли й заощадити. Кошторис був значно завищений через нібито привласнені майбутнім головою думи В. М. Проценком 100 тис. рублів, тому будівництво гавані журналісти через відому світову аферу прозвали «Києво-Подільською Панамою». Ревізія підтвердила нецільове використання коштів – штучно збільшувалася площа робіт, некоректно проводилися розрахунки підвезення каменю та вивезення землі. Однак висновок ревізійної комісії переглядали 1910 року, і юридична комісія визнала тільки, що проєкт будівництва гавані та контракт з Округом шляхів сполучення було укладено непрофесійно та не вигідно для міста. В будь-якому разі чутки не спричинили жодних втрат для Василя Проценка.