Тетяна Водотика - Iсторiя повсякдення. Київ. Початок ХХ століття

Хтось пригадував, як місцеві босяки навесні рили нори в схилах Дніпра, а тепер цим «троглодитам» у парк було зась – тут відкрито для всіх охочих частину Царського саду, створено майданчик для дитячих ігор, Петровську алею для катання в екіпажах, Сад мінеральних вод, що в просторіччі кияни називають «мінерашкою». Поряд із приватними бібліотеками й безплатними читальнями на зразок «Кабінету для читання», або «Аптеки для душі» (на Хрещатику, 31), з’являється перша публічна бібліотека. Місто змінювалось на очах. І – як завжди буває в усі часи – зміни подобалися не всім.

Для киян межі XIX–XX ст. сприйняття таких подій поєднувалося з огляданням на «старі часи», які від теперішнього відокремлювало тільки кілька десятиліть. Так, кияни нарікали на нову «висотну» забудову міста (достоту, як і нині), з радістю приймали те, що робило їхнє життя комфортнішим – наприклад фунікулер: «диво сучасної техніки, втілення вигадливого задуму чарівника» [6] Сарапіна Є. Вернакулярний Київ: місто мого уявного // Місто й оновлення. Урбаністичні студії / Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні; Редкол.: С. Шліпченко, В. Тимінський, А. Макаренко, Л. Малес, І. Тищенко. – К.: ФОП Москаленко О. М., 2013. – С. 51–60. . Проте нова забудова Хрещатика зазнавала нищівної критики: «Від неї віє фабричним холодом, чого не можна сказати про барокові тони Лаври чи Софійського собору з їхньою печаттю особистого смаку, з їхньою цікавою зовнішньою фізіономією або про квартири 2-ї половини минулого сторіччя з їх складами всілякого „застарілого романтичного непотребу”» [7] Шероцкий К. В. Киев: путеводитель. – К.: тип. С. В. Кульженко, 1918 г. – С. 317. .

Імперський Київ осмислювали в межах міфологем «Ієрусалима землі руської» та «матері міст руських». За радянських часів їх було трансформовано у формулу «колиски трьох братніх народів». Хай у якому виконанні, ці міфологеми робили акцент на києворуському періоді історії міста. Проте фізичне обличчя Києва не вкладалося у ці формули навіть на початку XX ст. Втім, алогічність таких формул не запуняла від повторення мантр про «матір міст» чи «Ієрусалим» [8] Сарапіна Є. Київські перехрестя політик пам’яті // https://ideopol.org/wp-content/uploads/2014/02/3.2.-Sarapina-Memory-UKR.pdf . .

Синкретизм цих міфологем ілюстрував відкритий у 1888 році пам’ятник Богдану Хмельницькому з двома написами: «Волимо під царя східного, православного» та «Богдану Хмельницькому – єдина неподільна Росія». Хоча, здавалося б, пам’ятник українському гетьману мав би символізувати геть інше.

Міфологема Києва як «Ієрусалима землі руської» є його найдавнішою самопрезентацією. Йдеться про тезу, що протягом історії України «все національне життя зосереджувалось довкола церкви». Ця символічна модель перетворює Київ на сакральний простір із незмінною сутністю. Так, на початку XX ст. «охайні “європейські” вулиці з трамваями, автомобілями та святково вбраними будинками» часом сприймались як анахронізм для міста, що мало б завмерти у «вічному теперішньому» Київської Русі з її сакральними пам’ятками [9] Там само. .

Для офіційної імперської риторики Київ постає як місце, де «…виникла наша вітчизняна віра, державна організація і російська народність, тобто народилась і змужніла нинішня велич Росії». І хоч інтерес до Києва як до найстаршого російського міста існував з початку XIX ст., сам цей наратив здається вічно живим. Тим паче живим він був на початку XX ст. – в часи сплеску імперських геополітичних амбіцій. Пам’яті про Київ було відведено роль міфічного часу становлення, де держава поєднана з релігією. Таким чином, відбувалася легітимація і самої Російської імперії, і колоніального статусу України загалом і Києва зокрема.

Нове стає зручним, якщо його розглядати як таке, що розвинулося з форм минулого. У Києві зламу століть це помітно на прикладі архітектури. Архітектура псевдовізантійського стилю Києва, що перебуває в колоніальному статусі, презентується як продовження традицій Київської Русі, коли місто є самостійним політичним центром.

Друга половина XIX ст. означала для Києва структурні зміни й старт зростання. Початок XX ст. приніс пришвидшення цих процесів у геометричній прогресії. Водночас варто пам’ятати: зростання – це завжди і виклик. Приїжджі – це і робоча сила, і навантаження на соціальну інфраструктуру, і розширення внутрішнього ринку, і наростання конфліктного потенціалу. Поліетнічність – це і капітал розмаїтості, і єврейські погроми (про це – далі). Не з усім місто могло дати собі раду.