Тетяна Водотика - Iсторiя повсякдення. Київ. Початок ХХ століття

До 1917 року Київ насамперед був імперським містом. В епоху Російської імперії не було українців чи росіян чи поляків – були піддані імператора, царя-батюшки. Не було Києва – столиці України. А був Київ – центр Київської губернії, однієї з 50 інших губерній. Був Київ – центр Південно-Західного краю (якщо дивитися з Петербурга). Був Київ – центр Київського, Подільського й Волинського генерал-губернаторства [1] Київське, Подільське й Волинське генерал-губернаторство – адміністративно-територіальна та політична одиниця Російської імперії в 1832–1914 рр., до якої входили території трьох губерній Правобережної України – Київської, Подільської та Волинської. . Одного з десятка інших генерал-губернаторств.

Той факт, що Київ був центром двох адміністративно-територіальних одиниць суттєво впливало на повсякдення міста. Десятки чиновників потребували квартир, харчування, зв’язку, розваг. Не в останню чергу завдяки стратегічній важливості місто отримало залізничне сполучення. З іншого боку, та сама стратегічна важливість Києва зумовила будівництво та реконструкцію Київської фортеці. Її військова цінність була доволі сумнівна – фортеця ніколи не знала битв. Зате цілком очевидною була її «зайвість» для нормального просторового розвитку міста.

Розвиток Києва на зламі століть – гармонійне поєднання історичного спадку й динамічної відкритості модерного індустріального міста.

Слід сказати, що далі в тексті нам часто траплятиметься дата 1897 рік: 28 січня 1897 року в Російській імперії було проведено перший (і останній) загальний перепис населення. Це така своєрідна точка відліку, моментальна світлина імперії та Києва як його частини – для десятків істориків, і для нас також. Звернення до даних перепису – щодо етнічної та соціальної структури, кількості населення, рівня міграцій – дасть змогу оцінити зміни, які відбувались у Києві на початку XX ст.

За переписом 1897 року населення Києва становило 247,7 тис., він був другим містом підросійської України. Першість тримала Одеса – 403 тис. Перед Першою світовою війною міста помінялися місцями: тепер Київ був найбільшим містом України з населенням 595 тис. Зростання становило 140 % (динаміку зростання наведено на рис. 1 ).

Рис. 1. Зростання населення Києва (з передмістями), 1863–1914 рр.

Перепис 1897 року також показав, звідки приїздили в Київ: 12–15 % були мігрантами із самої Київської губернії, а близько третини – з найближчих інших губерній.

Зростання кількості киян зумовило фізичне розростання міста – всім цим людям десь потрібно було жити й заробляти на життя. Вони приїздили працювати, і це створювало кумулятивний ефект – працівники потребували їжі, одягу, житла, хатнього начиння тощо. Тобто постійно розширювався ринок споживання та ринок робочих рук. Усі приїжджі були водночас і продавцями (своєї праці та знань), і покупцями (товарів і послуг, які пропонувало місто). Ці потреби й торгівля хлібом, лісом, цукром створювали економічну нішу середнього та дрібного бізнесу.

Зважаючи на інтенсивність, форму й розміри, міграція мала довготривалий і короткотривалий вплив на потенціал міст. Довготривалі наслідки пов’язано з поширенням модерного соціального простору – нові (кількісно та якісно) можливості й потреби, якість життя, тип родини і відтворення населення, зростання підприємницького потенціалу тощо.

Короткотермінові впливи міграції та швидкі наслідки урбанізації були більш неоднозначними. До позитивних результатів слід зарахувати пришвидшення розвитку передових галузей, підвищення рентабельності виробництва, зростання місцевих бюджетів і попиту на житло, послуги тощо. Негативні наслідки також були і не менш очевидні – стрімке накопичення соціальних проблем (бідність, хвороби, злочинність) і зростання напруги, збільшення нерівності та незадоволеності, загострення міжетнічних й інших суперечностей. Київ зіткнувся з усіма цими наслідками – з позитивних отримував зиск, наслідки негативних впливів мав нівелювати шляхом продуманої соціальної політики на локальному рівні.

Однак що ж змушувало людей покидати звичні місця? Відповідь буде звична й вічна для всіх часів – пошуки кращої долі та можливостей для самореалізації (хоч тоді, можливо, й не мислили такими категоріями).

Київ став центром тяжіння підприємництва та трудових ресурсів усього правобережного регіону. У 1870 році тут з’явився перший залізничний вокзал (у стилі стриманої англійської готики) і будівля міської думи (у стилі бароко). Це значно спростило логістику і на персональному рівні, і на рівні фірм. До того ж традиційні «биті шляхи» теж нікуди не поділися. Таким чином, сформувався потужний транспортний вузол, перевалочний пункт цукру й іншої сировини, що стало перевагою для бізнесу та економіки міста. Додавали бонусів Києву як бажаному місцю проживання й розвинута міська інфраструктура (яка – ми побачимо далі – постійно розвивалася), наявність працівників (які приїздили тією самою залізницею або приходили пішки), місткий міський ринок (сформований тими самими мігрантами).