Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

Далі в «Очерке» він акцентує на діяльності журналу «Основа» та Петербурзької громади на межі 1850—1860-х років і початок українофільського руху в Україні, де Київ стає центром громадівського життя, духовною столицею не лише Наддніпрянщини, а й Західної України.

Михайло Грушевський в описі українського життя виходить за межі Російської імперії. Якщо росіян, істориків і суспільну думку, цікавили передусім галицькі москвофіли, то Михайло Грушевський педалює на важливості діяльності народовців, які вийшли на кін національного життя Галицької України після «Руської трійці» Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького й «Весни народів» 1848 р. Власне, саме народовці залучили разом із громадівцями Володимиром Антоновичем і Олександром Кониським нашого історика до Львова. Ця частина тогочасної історії була для Михайла Грушевського вже історією його власного життя. Він уже сам творив історію, коли очолив 1897 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка, а 1900 р. став співтворцем Національно-демократичної партії галицьких українців.

Михайло Грушевський багато місця приділяє саме Західній Україні, бо майбутнє загальноукраїнського руху вирішувалося до 1905 р. (Першої російської революції) саме в Галичині. Вона стала лабораторією всеукраїнської культурної акції. Через репресії на підросійській Україні формування літературної мови, відкриття суспільно-політичних часописів і видавництв, формулювання політичних ідей національного руху можливе було лише в підавстрійській Україні. І це в «Очерку» зауважує Михайло Грушевський.

Тридцятий розділ книжки – «Сучасний стан українства в Австро-Угорщині» автор присвятив актуальним на той час питанням українського національно-визвольного руху від середини ХІХ – до початку ХХ ст. Пишучи про безрадісне становище українського селянства – основної верстви українців Галичини, історик і політик показує, як мало може українець змінити непевний національний стан через брак економічних важелів у своїх руках. Земля та підприємства переважно належали представникам панівних націй, а українське безземельне селянство далі бідувало й виїжджало за кордон у пошуках кращої долі.

Проте Михайло Грушевський у цьому розділі змальовує кроки, які мають привести до підняття українського життя на вищий рівень. Нації бракує своєї інтелігенції – ферменту інтелектуальних змін у суспільстві. Її замало проти польської посілості в краї. Бо ж 1) у Галичині бракувало українських шкіл. Більша частина селянства неписьменна. Середня освіта так само перебувала в польських руках: на 25 польських припадало лише чотири державні українські гімназії. Прорив зробили різні добровільні організації, зокрема «Просвіта»; 2) не було власної вищої освіти. Сам Михайло Грушевський найактивніше боровся за український університет у Львові, проте цього осягнути українському рухові до початку Першої світової війни так і не вдалося; 3) зроблено чималий поступ у підготовці та друці українських книжок і національної художньої літератури (для чого слугував «Літературно-науковий вісник», що його заснував історик). Львівський професор називає «Українсько-руську видавничу спілку» локомотивом книговидання, а вона діяла під орудою саме Михайла Грушевського; 4) у Галичині виникла загальноукраїнська наука, осередком якої стало НТШ на чолі з тим самим Михайлом Грушевським. НТШ спромоглося за десять років видати кілька сотень наукових видань і показати світові, що українська наука можлива й вона діє; 5) українцям бракує розвою національного мистецтва. Тому саме Михайло Грушевський починає дбати про виставки українського ужиткового мистецтва у Львові й засновує «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки», яке фінансує та підтримує письменників, науковців і художників. Українцям Галичини бракує матеріальних коштів на влаштування постійного національного театру; 6) Михайло Грушевський зауважує на економіко-політичну потребу розвивати національну кооперацію як ту силу, що зможе протистояти економічно потужнішому польському рухові в Галичині.

Якщо за політичної свободи в Австро-Угорщині головною перепоною для українського руху є брак коштів, то для українців у Росії, про що історик пише у тридцять першому розділі «Сучасний стан українства в Росії», бракує як коштів, так і політичної свободи. А отже, попри вищий відсоток українців, національно-визвольний рух тут має набагато більше проблем, ніж у Галичині. Михайло Грушевський для руху підросійських українців наводить такі негативні моменти: 1) процес русифікації інтелігенції набрав більшого розвитку, ніж полонізація української інтелігенції в Галичині; 2) завадою на шляху розвитку модерної національної культури стали поліційні заборони, які уможливлюють розвиток лише культури «для хатнього вжитку», а не європейського зразка; 3) найбільшою перешкодою у Східній Україні в національному питанні був тотальний наступ російського уряду на українську мову як цивілізаційне знаряддя нації. Причому не лише письмової, але навіть усного мовлення. Послідовна й сувора цензура щодо українських видань майже спинила розвій національного руху; 4) найбільше гальмо – це брак національної освіти та української школи на Наддніпрянщині. Російська школа на Наддніпрянщини – одна з причин неписьменності українського селянства, яке не розуміє російської мови як чужої.