Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

В «Очерке» Михайло Грушевський зовсім «змазав» нібито позитивне значення Полтавської битви 1709 р. для України, хоч на цій перемозі виховували патріотів Московської імперії, вербували манкуртів з українського табору. Це була славна перемога російської зброї над найсильнішою армією Європи, якою пишався кожен пересічний росіянин. Однак для українця – це був початок кінця Козацької держави. Колосальний деструктивний вплив мала й знаменита поема «Полтава» Олександра Пушкіна. Михайло Грушевський чотири роки по тому включився в ідеологічну боротьбу з Росією навколо Полтави, коли підготував спеціальний том «Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка», залучивши до нього статті Альфреда Єнсена, Степана Томашівського, Олександра Грушевського, і сам написав докладну та блискучу концептуальну статтю про шведсько-український союз 1708 р. [15]. В «Очерке» негативне ставлення автора до Полтавської битви недвозначно підкреслене в списку літератури до розділу «Катастрофа 1708–1709 років».

У розділах про розвиток культури в ХVІІ—ХVІІІ ст. Михайло Грушевський теж доходить дещо несподіваного для нефахового читача висновку, що освіта в Україні під впливом Росії помітно занепала в цей час. Якщо до гетьманування Івана Мазепи українських вчених запрошували викладати в російських школах і передусім столичних академіях, то під кінець Гетьманщини ситуація міняється на протилежну: в Україну виписують російських учителів, які навчають українців правильної вимови й поправної російської літературної мови.

По-новому в «Очерке» подано історію України Нового часу – ХІХ століття; Михайло Грушевський вбачав складниками історії національно-визвольного руху науково-культурний рух, літературу, театр і мистецький розвиток. Історика не цікавила економіка. У його викладі в останніх розділах книжки ми не побачимо господарських екскурсів, економічних матеріалів. Він не звертає уваги на видобуток, наприклад, вугілля на Донбасі або виплавляння сталі, фінансові обороти бірж в українських містах. Зрештою, він не приділяє уваги російській культурі в Україні Наддніпрянській чи польській в Україні Наддністрянській. І не в тому питання, що ці моменти життя випали з поля його зору. Просто економіка була переважно в руках російської та польської буржуазії, а господарський розвиток мав стосунок до загальноросійського чи польського суспільно-політичного життя. Українським в Україні життя робила національна інтелігенція, яка ставала на рейки побудови окремішнього культурно-політичного суспільства. Якщо цього не було, воно автоматично перетворювалося на надбання імперських культур. А тому важливим для свідомого українця мала бути, скажімо, написана українська книжка, її зміст та автор, а не товарообіг одеського торгового порту чи пуди виплавленого в Лисичанську чавуну. До економіки увага буде звернута тоді, як виросте та національна інтелігенція, як її постулати стануть політичними вимогами широкого загалу людності, зокрема підприємців та банкірів.

І тому, на відміну від совєтських та навіть сучасних українських підручників (а «Очерк истории украинского народа» можна вважати таким своєрідним підручником), у яких культуру викладено в останніх розділах, Михайло Грушевський оповідь починав не з економічного базису суспільства – промисловості та сільського господарства, а з політичних умов життя у зв’язку зі становищем гнобленої української нації та станом її культурного розвитку. Бо саме культура зробить українську націю вільною, якщо вона зуміє витіснити з України імперські культурні форми метропольних націй. В Україні до цього на 1914 рік справа не дійшла. І на це Михайло Грушевський звертає увагу в останньому розділі згаданої книжки.

Михайло Грушевський наголошує на кількості національних шкіл у Гетьманщині наприкінці ХVІІІ ст. І оповідь про Новий час української історії починає з появи «Енеїди» Івана Котляревського (1798). Далі наводить дати та прізвища упорядників перших фольклорних збірників, згадує російсько-український словник Олексія Павловського й першу наукову книжку Михайла Максимовича «Малоросійські пісні…» (1827). Цей національний рух, його першу фазу історик паралелізує з відповідними гуртками при галицьких митрополитах і священниках у Західній Україні (гуртки Антіна Могильницького, Андрія Бачинського, митрополита Левицького та ін.). Початок сучасного українського руху він природно пов’язує з творчістю та діяльністю Тараса Шевченка, зупиняючись окремо на Кирило-Мефодіївському товаристві, діячі якого вперше спробували сформулювати українську національну ідею. Говорячи про федеративні плани братчиків, Михайло Грушевський наголошує, що Україну в слов’янофільстві Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка розглядали як рівноправну з іншими народами у федеративній державі. А цю федеративну державу історик трактує як «об’єднання самостійних національних держав», у якому кожна народність мала «складати особливу річ посполиту» (республіку) [16]. Отже, і в цьому випадку Михайло Грушевський висловлював свій ідеал сучасного йому державного устрою. Федеративна Україна для нього – це держава, але об’єднана в наддержавне утворення, яке не втручається у внутрішні справи держав-засновниць цього наддержавного організму. Отже, федерація для Михайла Грушевського – це ніби своєрідний Європейський Союз із рівноправних національних держав. Такі погляди майбутнього голови Центральної Ради були поєднанням федералістичних і державницьких ідей. І, думаю, лише тому, що не доводилося сподіватись, що українці самі звільняться від державної залежності від Росії, він був федералістом. Зрештою федералістом умовним, добре поінформованим. Лише спільними зусиллями всіх народів Російської імперії Михайло Грушевський сподівався осягнути самостійність України.