Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

У кінцевому тридцять другому розділі «Останні десятиліття» (написаний він уже для останніх видань книжки) Михайло Грушевський подає досягнення національно-визвольного руху та його завдання на майбутнє. Він згадує: 1) брак наукового центру на підросійській Україні й потребу розвитку наукових досліджень з українознавства. Такі дослідження проводило закрите Емським указом Південно-Західне відділення Російського географічного товариства в Києві. З 1892 р. «некоронованою» українською Академією наук стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. Михайло Грушевський в «Очерке» підкреслює той момент, що інтелектуали з підросійської України ставали ідеологами українського руху в підавстрійській Україні, згадавши впливи Пантелеймона Куліша та Михайла Драгоманова (однак чомусь обійдено увагою впливи Олександра Кониського й Володимира Антоновича на галичан). Михайло Грушевський підкреслює, що НТШ узяло на себе функцію певної лабораторії загальнополітичного, а не лише культурного руху; зауважує, що саме воно стало національним не лише за мовою, а й за духом своєї діяльності. Освітній рух у Галичині відбувався в міжреволюційний період навколо спроби заснування приватного середнього шкільництва в Західній Україні. Історик зазначає, що коли на межі століть Галичина вела перед у всіх питаннях культурно-національного розвитку, то після революції 1905 р. поволі центр ваги українського питання переноситься із Західної у Велику Україну.

Михайло Грушевський тонко й мудро відчув, що лише культурно-політична праця на ґрунті ментальної перебудови українських суспільств в імперіях Романових і Габсбургів може привести до перемоги українського руху. Історик намагався індоктринувати ще домодерне суспільство новітніми національними гаслами, надихнути, запалити ними як інтелігенцію, так і народні маси. Цій ідеї мала служити і його видатна й незабутня з погляду суспільного значення праця – «Нарис історії українського народу». Пропонуємо її сучасному читачеві. Вона й сьогодні не втратила актуальності.

Ігор Гирич, історик

Для Михайла Грушевського написання суцільної історії України стало головним завданням наукової діяльності. Утілювати цю ідею професор почав із курсу лекцій з історії України, які читав на кафедрі всесвітньої історії зі спеціальним оглядом історії Східної Європи Львівського університету протягом 1894–1901 років, а з 1897-го історик почав готувати перші томи «Історії України-Руси».

Поступово дослідження, присвячені історії українських земель, стали популярні в Західній Європі, тому в лютому 1903 року Михайла Грушевського запросили прочитати курс лекцій у Вищій школі суспільних наук у Парижі. Успішність цих лекцій засвідчувала перспектива видати курс французькою, а перший том «Історії України-Руси» німецькою мовами.

Водночас пріоритетним завданням науковця було поширення своїх праць саме в Російській імперії. Тому протягом літа 1903 року Михайло Грушевський закінчив курс української історії російською мовою з назвою «Очерк истории украинского народа». Ця праця передбачала характеристику географічних, господарських, культурних, етнографічних, суспільних, правових і політичних особливостей, що вплинули на формування основних рис українського народу. Здавалося, проблем із виданням книжки не має бути, бо ж схема історії східнослов’янських народностей Михайла Грушевського була вже відома зі сторінок петербурзького академічного журналу «Статьи по славяноведению», а деякі розділи цієї книжки, присвячені українському козацтву, публікували протягом липня – вересня 1904 року в іншому російському журналі «Вестник и библиотека самообразования».

Проте кілька видавництв відмовлялися друкувати книжку Михайла Грушевського, у якій українців автор не розглядав як частину російського народу, а Русь не переходила в Московське князівство. Паралельно в Російській імперії з’являється альтернативний проєкт «История Малороссии», до роботи в якому запрошено було й Михайла Грушевського. Перший розділ цього проєкту починався з розділу «Южная Русь до ХIV столетия», що дуже контрастувало з концепцією українського вченого. Утім, «История Малороссии» ніколи не була видана.

Зрештою, Михайло Грушевський звернувся до «Общественной пользы» в Петербурзі, де друкували черговий наклад «Первой учебной книги церковно-славянского языка» за редакцією Сергія Грушевського – батька історика. Авторський гонорар із реалізації численних перевидань був основним джерелом доходів родини Грушевських. Отримавши рукопис, директор видавництва за дорученням автора переглянув текст із цензурного погляду й викреслив деякі небезпечні місця. Утім, це не гарантувало, що цензура не заборонить книжки загалом. Згадувати слово «Україна», не кажучи про тенденцію науковця виставляти українців як самостійну й окрему національність із власним історичним та культурним життям, було небезпечно. Видавництво запропонувало авторові видати тільки 500 примірників, і якби цензура не дала дозвіл на продаж, то рахунок Михайлові Грушевському не виставили б. Однак історик вирішив за власний кошт замовити одразу 2000 примірників.