П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Неподалік від Алоїзенштрассе лейтенант купив «Ангріфф» – один з найправовірніших нацистських друкованих органів. Сів у скверику на лавці. Розгорнув. На перших сторінках газета містила довгі й брехливі коментарі Геббельса до заяви Гітлера про причини нападу на Радянський Союз, переможні реляції «головної квартири» фюрера. Голками впилися в серце знайомі назви захоплених ворогом населених пунктів на Україні, в Латвії, Білорусії. І все ж, читаючи й перечитуючи ці повідомлення, Микола, звиклий уже до тону й стилю фашистської преси, помітив: наголоси тут інші, ніж в інформаціях, які надходили із Західного фронту. Згадувалося про опір, «фанатичну стійкість» червоноармійців, «деякі втрати» німецьких військ. Колишній газетяр, розвідник, він прочитав між рядками більше, ніж у тісних з'єднаннях літер.

Готувався вже зжужмити «Ангріфф» і кинути в урну з сміттям, коли, ковзнувши поглядом по одній з останніх сторінок, помітив набране жирним шрифтом прізвище гетьмана. Воно стояло під зверненням «До вождя і канцлера». Колишній генерал царського почту, верховода українських поміщиків і куркулів Павло Скоропадський писав Гітлерові:

«Я й гетьманська організація якнайгарячіше вітаємо війну, яку Ви виповіли московському Інтернаціоналові. Звольте прийняти наші найсердечніші побажання нового успіху для німецької зброї».

В останніх рядках свого холопського послання фашистський лакуза просив фюрера надати можливість «усім нашим силам» взяти участь в поході на Схід.

Незважаючи на почуття огиди, що пройняло все його єство, Микола посміхнувся. Його розсмішили слова «усім нашим силам». Хто-хто, а він знав їм лік. Коли б навіть врахувати самого гетьмана і всіх дідуганів з його управи – навряд чи вдалося б нашкребти маршову роту…

Курйозність цього послання нагадала йому інше, випадково знайдене на віллі гетьмана торік, коли доводилося бувати тут щодня в ролі члена комісії по добору в розвідшколи. Правда, те послання було вже не від гетьмана, а до нього і стосувалося спадковості гетьманського трону, на який претендував і син Скоропадського Данило. Олександр Родзянко, той, що в роки громадянської війни командував Північно-Західною армією білих, поступившись згодом цим постом генералові Юденичу, писав з цього приводу:

«…мушу зізнатися, що вся ця справа здалася мені легковажною. Адже монархії на Україні ніколи не було. Існували лише виборні гетьмани, яким свого часу був і Ти. Якби нащадки всіх гетьманів почали тепер претендувати на український трон – нічого хорошого з цього не вийшло б. А головне – треба спочатку самому сісти на цей трон, а вже потім титулувати себе».

Рядки для збірки анекдотів, – подумав ще тоді Микола. При нагоді надіслав товаришам у Києві: хай посміються. Та незабаром зрозумів, що його ясновельможності все ще кортіло трону і він сподівався вилізти на нього з допомогою Гітлера.

Тут же Микола покартав себе: «Стільки справ, а я поринув у спогади про кумедні династичні турботи Скоропадських…». Та, помисливши ще трохи, вигукнув: «Еврика!». Так радіє людина, несподівано знайшовши в скрині з старим мотлохом дуже потрібну річ. Ні, недарма таки стільки морочив собі голову гетьманськими справами. Опублікована в «Ангріффі» заява Скоропадського відкривала нові можливості для якнайскорішого дешифрування позивного «Ліс».

Лейтенант підняв руку і спинив таксі. Перш ніж спитати адресу, водій попередив:

– Таксі дозволено тепер використовувати лише для службових поїздок. Пальне -лімітоване.

– От і гаразд, – поплескав лейтенант шофера по плечу, – в мене якраз така поїздка. Везіть мене на Тірпіцуфер, 74/76.

У бюро перепусток пред'явив ті самі документи, що і в комендатурі. Дали дозвіл зайти до чергового по відділу «абвер-2».

Не без цікавості переступив Микола поріг цього будинку, влучно охрещеного «лисяча нора». Просторий чотириповерховий особняк на Тірпіцуфер у зв'язку з нескінченним розширенням функцій і штатів абверу багато разів перебудовувався, аж доки перетворився в хаотичне нагромадження кімнат з численними переходами, лабіринтом коридорів і тупиків, в якому нерідко плуталися навіть місцеві старожили.

Гострослови з оточення Гіммлера, який завжди наполягав на тому, щоб і військова розвідка була підлегла йому, твердили, що лігво господаря «лисячої нори», як дзеркало, відбиває його натуру.

В усякому разі лише з допомогою провожатого зміг лейтенант Козаченко розшукати потрібного йому офіцера.