П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Дурним не вважав вас і не вважаю. Виконати ж свою обіцянку досі змоги не мав. А нині чи є потреба? Скоро вдома будете. Чули ж сьогоднії 3 радості «хайль!» і «слава» кричали?

– Ні, пане лейтенант, не волав я ні «хайль!», ні «слава!». Як і ви, до речі…

– О, виходить, ви дуже уважно спостерігали за мною. Можливо, мовчав. Задумався, мабуть, трохи.

– А таки є над чим!

– Що саме вас непокоїть?

– Стара історія повторюється. Вже ходили ми у вісімнадцятому на більшовиків з німцями…

– Правда, ходили. Та чи дає це підстави для марновірства? Петлюра он ходив з поляками, білі -з французами, англійцями, американцями… А результат був той самий. Виходить, справа не в німцях…

– Що ви хочете цим сказати?

– Нічого. Пояснюю, над чим замислився на плацу і через те забув кричати «хайль!». Просто дивно, як збіглися наші думки.

Войцехівський, ніби згадавши, що господар кімнати вже кілька разів запрошував його сісти, вмостився на стільці, машинально потягся до сигарет, закурив і поринув у свої думки. Тільки очі видавали тривогу. Мовчав і офіцер, обдумуючи черговий хід. Розмова затяглася. Непокоїло, що Войцехівський сприйме її як провокацію. Згорнеться, мов той їжак, і сьогодні вже до нього не підступишся.

Та сталося все інакше. Єфрейтор раптом засміявся:

– Пан лейтенант, з вами не скучиш. Ось уже вдруге за час нашого порівняно недовгого знайомства ніби в хованки граємо. У виграші ви: краще ховаєтесь. А хочете, я сам скажу, чого вам від мене треба?

– Що ж, запропонована вами гра справді цікава. Продовжимо. Викладайте ваші здогади.

– Гаразд, починаю. В одному мундирі ви – слуга двох панів: абверу й нашого ясновельможного гетьмана. Та український монархіст переважає. Ви прагнете поставити всі свої можливості в абвері на службу розвідці Скоропадського. І нас усіх, кого сьогодні відібрали, хочете теж перетворити на розвідників його ясновельможності, тобто створити розвідку в розвідці. Я ж помітив: серед цього десятка – більше половини колишніх служак «Державної варти». Мене ви призначили старшим. Бо грамотніший. І через мене гадаєте впливати на інших. Так? Вгадав?

– Останнє запитання – це вже порушення правил гри, яке перетворює її на допит. Я скажу «так!», а ви мене до СД…

– Це, пане лейтенант, вже образа. Тим більше, що я ваш боржник.

– Не пам'ятаю, що позичав…

– Добре пам'ятаєте… Там, у парку гетьманської вілли, я дозволив собі зайву відвертість: висловив сумнів, чи доцільно недобитків «Варти» вербувати до абверу. Ви, спасибі, не видали мене. І досі не знаю чому: чи з доброти душевної, чи, може, сподіваючись, що стану ще в пригоді гетьманові. І ось ви хочете тепер зібрати той посів. Не буду вже питати: так чи не так? Скажіть краще, за кого ви вважаєте мене.

– Було б нечесно, Корнію Семеновичу, оскільки ми ведемо гру по-джентльменському, не сказати: маю перед вами деякі переваги. Головна в тому, що я знайомився докладно з вашою особовою справою, ще деякими документами, доступними розвідникові. Тому знаю про вас більше, ніж ви про мене, а може навіть дещо більше, ніж вам відомо про себе самого й про ваших близьких. Знаю, наприклад, що до «Варти» ви потрапили цілком випадково, ніколи фактично не виконували в ній розвідувальних чи каральних функцій і навіть поводитись із, зброєю навчилися вже в розвідшколі. Одним словом, упали ви в цю біду, як муха в борщ, і не знаєте, як вибратися. Спочатку мріяли нелегально повернутися на Україну і прийти з повиною. Це, правда, було ще до захоплення влади Гітлером. Розвідка його ясновельможності, зв'язана тоді з англійськими секретними службами, мала на території Німеччини більшу самостійність. Вона підсунула вам «перебіжчика», який розповів, що ваших батьків за службу їхнього сина у «Варті» покарано. Вони ніби вмерли, сестра ж Марійка зникла невідомо куди. Це була брехня. Вона досягла мети: після цього ви кинули й думати про повернення на Батьківщину.

– Брехня?! – схопився за серце Войцехівський, – Яка жорстокість… Не може бути. І хто ви такий, пане лейтенант, що можете знати про людину все, все, все.,. Правду й неправду… Кажіть швидше, бо я вас зараз… Вас, а потім себе.

– Читайте, – простягнув Клинченко співрозмовникові білий конверт. Тут ви знайдете відповіді на багато запитань.

Корній Семенович витяг дрібно списаний аж трьома різними почерками аркуш. Заглибився в його текст так, що, здавалося, стріляй у нього під вухом – не озирнеться.

Микола навіть боявся ворухнутися. Розумів, що тепер для цієї людини лік часу йде в зворотному напрямі – до тих днів тисяча дев'ятсот вісімнадцятого, коли востаннє бачив рідних.