П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Курс – Берлін!

– Стій, куди!?

– Хіба штурмбанфюрер не казав мені, що на зворотному шляху маємо обов'язково відвідати гетьмана Скоропадського? От і тримаю курс на Алоїзенштрассе.

– Поспішних чорт хапає!-лайнувся Бізанц. – Розвертайтеся на південь. Чому б нам не перетнути кордон і не випити шклянку кави у Відні!

– Гер штурмбанфюрер жартують, – висловив сумнів солдат, побачивши, що лейтенант слухняно розгортає «мерседес» на стрілу з написом «Відень».

Клинченко більше не розпитував. Ще до знайомства з «Нахтігалем» чув, що тут, у районі Нойхаммера, формується й диверсійно-розвідувальний батальйон «Бергман» [* Бергман (нім.) – горець ]. До нього вербують колишніх прислужників Ноя Жорданії [* Г олова контрреволюційного меншовицького уряду Грузії. З 1921 року в білій еміграції ], вірменських дашнаків [* Дашнаки – члени вірменської буржуазно-націоналістичної партії «Дашнакцутюн» ], недобитки басмацтва. «Бергман» призначається для терору в горах Кавказу. Тепер виходило, що й це – не все: вони мають побувати в якомусь третьому інкубаторі терористів, прихованому аж на території Австрії.

Власне кажучи, з нагоди проникнути в ще одне з таємних формувань абверу – можна було тільки радіти, якби не потреба якнайшвидше передати Центрові про «Нахтігаль» і його термінову передислокацію до кордону. Думка про зустріч з Оберлендером не давала спокою. Автоматично ведучи машину, Клинченко не помічав навіть чудових краєвидів, які перед ним розкривалися. По праву руку, хоч трохи й здалека – величезною зеленою кучерявою шапкою гсромайнула гора Вєлькі Сова і дорога пішла вздовж мальовничих берегів Світави.

За Брно перетнули кордон з Австрією і поруч з магістраллю потяглася швидкоплинна Морава.

Напитися кави у Відні Бізанц не дав. Наказав їхати ще далі на південь. За якусь годину, біля Вінернойштадта, він сам сів за кермо. З автостради, як і там, під Лігніцем, з'їхали на шосе. Штурмбанфюрер вів машину рівно й впевнено, як людина, що потрапила сюди не вперше.

Нарешті, дорога вперлася в старовинну ковану браму.

– От і шльос Забверсдорф, – з полегшенням сказав Бізанц, простягаючи свої документи двом цивільним, які наче з-під землі виросли коло «мерседеса».

Нашвидку повечерявши, подорожні розійшлися по відведених їм кімнатах.

Клинченкова низьким своїм склепінням схожа була на каземат. Виходило, шльос Забверсдорф – замок не тільки за назвою, а й справжня фортеця, що свого часу витримала, можливо, не одну облогу. Кому вона служить нині? Він вирішив піднятися з ліжка якнайраніше і все обдивитися.

З цією думкою заснув.

Прокинувся від пронизливого виття сирени. За дверима, в коридорі, гупали кованими чобітьми десятки ніг. Чути було гомін, уривчасті голосні команди.

Виглянув у вікно. Надворі ледь почало сіріти. Похапки одягся й вибіг на плац. Тут уже шикувалися солдати. Одразу визначив: чотири роти. Отже, як і в Нойхаммері, – посилений батальйон. Озброєння – гвинтівки. Тільки унтери мали автомати.

Під ліхтарем, біля високого флагштока купчилися офіцери. Серед них стояв і Бізанц. Клинченко поспішив до гурту. Підійшовши ближче, здивувався: уніформа в офіцерів і солдатів була хоч і звичайна, вермахтівська, пілотки на місці кокарди мали не орла, а тризуб. Зліва на грудях вояки поначіпляли щось на зразок бантиків з жовто-блакитної стрічки.

– Відрекомендую вас пізніше, церемонія вже починається, – прошепотів штурмбанфюрер.

– Яка?

Відповісти Бізанц не встиг. Командир батальйону скомандував: «На прапор, струнко!» і по мотузці, прив'язаній до флагштока, повільно пішло вгору полотнище: павук-свастика в білому колі на червоному тлі. Серце Миколи залила лють. Ось уже рік жив він серед гітлерівців, а все ніяк не міг звикнути до того фальшивого поєднання: червоний прапор і свастика. Вони були такою ж протилежністю, як життя і смерть, воля і рабство, щастя і горе…

Навколо залунало: «гох!», «слава!». Очі присутніх проводжали ще одне полотнище. На цей раз жовто-блакитне. Коли воно, піднявшись, зависло під свастикою, штурмбанфюрер вигукнув:

– Хай живе самостійна Україна!

– Хайль Гітлер! – дружно загаласували вояки. Аж от запанувала тиша. Командир батальйону – колишній офіцер петлюрівської, потім польської і, нарешті, гітлерівської армії – майор Побігущий пояснив причину надраннього збіговиська:

– Солдати! Дивізії вермахту годину тому перейшли німецько-радянський кордон! Війна почалася! Наша давня мрія близька до здійснення! Під знаком свастики й тризуба повернемося, нарешті, в домівки свої. Проголосимо ж у присутності наших старших товаришів – ні мецьких офіцерів – славу людині, яка дає; нам цю можливість. Хайль Гітлер!